Горе дітей

Діти переживають втрату відповідно з рівнем свого розвитку. 

Виділяють декілька фаз проходження процесу втрати:

  • протест;
  • дезорганізація;
  • реорганізація;

Вікові особливості переживання горя дітей.

Смерть не є чимось вічним.

Діти до 2-х років – в голові немає постійного об’єкта, смерть не може бути зрозуміла, однак помічається відсутність батьків або значущого дорослого.

Діти 2-3 років – типовий вираз горя, це піти шукати батьків (рідних, значимих дорослих). Діти потребують надійне, стабільне оточення, що підтримує режим харчування та сну.

Діти 3-5 років – розуміння смерті в цьому віці все ще обмежене, періоди печалі обмежені.

Прояви:

  • переміна в поведінці (роздратованість, крикливість);
  • різкі перепади настрою;
  • розлади травлення;
  • страх темряви;
  • страх самотності;

Діти до 5 років не розуміють, що смерть незворотна. Вони думають, що можна все поправити. Не кажіть дитині “пішов”, бо дитина буде біля дверей чекати повернення. Вони можуть бути гіперактивними або депресивними, регрес, агресія, перепади настрою, проблеми з їжею, ходити хвостиком за близьким, щоб з ним нічого не трапилось – це нормально. 

Пам’ятаєте, як в мультику мамонтьонок шукав маму, а коли знайшов – тихенько тримав її за хвостик, щоб вона більше не загубилась. 

Максимально на їх рівні пояснюйте чому помер близький, чому тіло перестало функціонувати, максимально корректно. Запитуйте які є питання, говоріть із ними, не мовчіть. Тілесний контакт дуже важливий, грайте в ігри, переключайте.

Вікові особливості переживання горя – не сприймається універсальність смерті.

Діти віком 5-6 рокі – смерть представляється у вигляді страшного монстра, який приходить і забирає людей із собою. Смерть сприймається як зовнішнє втручання. Все ще залишається складність в розумінні реальності смерті.

Смерть незворотна, але я і мама будемо жити вічно, я і моя мама ніколи не помремо.Часто виникає страх, “я теж помру” – потрібно казати, що ви зробите усе, щоб захистити дитину.

Зміна в їжі, агресія, істерики, кошмарні сни. Потрібно говорити з ними про смерть, пояснювати чому, більше говорити про нормалізацію емоцій, що немає правильних і неправильних відчуттів. “Я є, я потурбуюсь про тебе, все що з тобою відбувається є нормальним, хочеш плакати – плач!”

Діти 10-12 років – виникає більш розширене поняття смерті, як неминучого біологічного процесу. Діти цього віку можуть намагатись перейняти на себе роль матері або батька.

Друзі набувають більшого авторитету. Дайте їм таку можливість, вони потребують говорити на їх мові. Пояснюйте стільки разів, скільки треба. Вони хочуть бути головними, але треба давати відчуття, що вони все ж іще діти, але підключати до допомоги. Давати зрозуміти, що ви дорослий, а він(вона) іще дитина.

Підлітковий вік – мислення підлітка схоже на мислення дорослої людини. Підлітки часто шукають допомоги поза домом, можуть поводити себе невластивим образом. Підліткам потрібно виражати те, що вони думають і відчувають. Важливо допомагати приймати рішення, що фокусуються на їх потребах. 

Образа, злість – “ти мене залишив тоді, коли ти мені був так потрібен”. 

Агресивні – батьки не авторитет, але все одно важливі. 

Говоріть із ними, давайте можливість виражати емоції.

Смерть змінює сімейну систему. 

Характер смерті також впливає на світосприйняття підлітка:

  • смерть, це досвід, що змінює життя. Смерть перевертає життя з ніг на голову. Тут дуже важливі тип відносин з померлим близьким та причини смерті. Горе поглиблює вікові проблеми. Горе має позитивні та негативні довгострокові наслідки, часто це впливає на дорослішання та переоцінку цінностей в кращу сторону.
  • смерть вирізняє підлітка від однолітків. Вони відчувають себе самотніми (як печатка на лобі). Підліток хоче, щоб до нього відносились так як раніше (наприклад приходить в школу, а там або ігнор, або жалість, і це відчувається як не щирість, обман, щось дивне). Досвід втрати починає впливати на дружбу, бо відбуваєть перегляд системи цінностей.
  • смерть змінює сімейну систему, в які відбувається втрата рівноваги, тривога і боротьба за підтримку один одного. Втрата впливає на здатність батьків підтримувати своїх дітей. Діти намагаються знайти новий баланс у житті. Шукають “мову”, щоб виразити себе, і це не завжди слова, це може бути творчість, символи.

Як повідомити дитині про смерть близьких?

Важливо перебувати в ресурсі, мати сили для того, щоб не згоріти самим. Важливо сказати якомога раніше, щоб дитина це почула від вас, а не деінде від інших, чужих людей. Бо ви надасте їй підтримку і захист одразу. А чужа людина ні, в дитини не буде ресурсу справитися.

Повідомляйте в безпечному просторі, вкрийте дитину, візьміть іграшку. Говоріть в слушний момент, коли перебуває в періоді тищі. Якщо є домашній улюбленець, візьміть і його з собою.

В дитини в цей момент має бути можливість переключитись на гру, бажано з руханкою. Це особливо важливо для емоційної розрядки. Коли скажете про болісне – переключайте на історії, як наприклад “чудив” близький в якійсь смішній ситуації. Це потрібно для того, щоб дитина відчуваючи біль, змогла відчути і опору, адаптуватись, відчути безпеку, справилась в адаптивний спосіб.

Коли говорите – дивиться в очі. Опустіться на коліна, на рівень дитини. Говоріть тими словами, які дитина розуміє.

Не можна казати слова типу “пішов”, “заснув вічним сном”, “поїхав”. Ці слова замінники не дають розуміння того, що відбувається. Дитина буде перепитувати- ”куди пішов?, коли повернеться?”, чекати біля вікна чи дверей. Такими словами ми даємо надію, що все можна виправити, що може бути по іншому. 

Тому говоримо правду. І говоримо слова “помер”, “загинув”, як би боляче нам не було. 

Не програмуйте в дитини страх засинати, бо фрази “заснув вічним сном” в маленьких дітей програмують думки, що спати це небезпечно, звідти можна не повернутись, не прокинутись.

Дитині важливо почути в цей момент, що ви є і ви про неї потурбуєтесь, ви поряд завжди. 

Не давайте всю інформацію одразу, діліть на “дози”, дайте дитині час на пертравити, дайте погратись, посміятись, побігати, переключитись. 

Якщо у вас декілька дітей, то головний меседж ви говорите всім їм одразу. Але потім, говорите з кожним окремо, бо вони всі різні, різного віку і сприймати це все будуть по різному. Пам’ятаємо, що кожний член родини в сімейній системі буде реагувати на одну і ту саму подію по різному.

Діти часто будуть задавити різні питання, багато питань. Але часто вони це роблять не прямо, а не свідомо, своєю поведінкою та вчинками.

“Хто буду тепер про мене піклуватися?” – часто словами, а інколи через агресію, перевіряючи таким чином вас на міцність, тестуючи таким чином ваше відношення, чи будеш ти мене любити таким, як будеш піклуватися.

“Що буде після смерті?”.

“Хто допоможе з домашкою?”

“Їй(йому ) було боляче?” – старайтесь говорити “ні”, скажіть так, навіть якщо це не правда!

“А я теж помру?”.

“Мені завжди буде сумно?”.

“А близький тепер живе на кладовищі?”. 

“Чому люди помирають?”.

“Мені вже так набридло сумувати, можна я вже буду радіти?”

Діти грають в ігри про смерть. Наприклад, один лягає, закриває оченята, а всі інші діти стоять навколо і мовчать – це нормальні ігри в такому стані для маленьких дітей. А потім він відкриває очки, встає і вони міняються. Пам’ятаєте, для них смерть не є чимось не зворотнім. Дитина думає, що людину можна розбудити, пофіксити, можна піти шукати і знайти, бо загубилась. Це все нормальні реакції для маленьких.

Зараз, в часи війни, часто стається так, що ми не можемо поховати наших близьких вчасно та нормально. Тож ви можете придумати певний ритуал прощання, якшо дитина і ви того потребуєте. Для дитини це може бути казка, поставити свічку, відпустити кораблик по річці, чи лист на повітряній кульці. Запитайте в дитини, щоб вона хотіла. Скажіть, якби ви були поруч, ви б зробили оце і оце…, а ще ми б хотіли зробити оце…

Тоді коли ви зробите ритуал, ви дасте можливість запуститися процесу прийняття реальності і нормальної роботи горя. Інакше дуже важко проживаються тяжкі емоції та процес горя може стопоритися і йти дуже тяжко. 

Формуйте цінність життя у дітей. Ця цінність формується саме у сім’ї. Говоріть про цінність життя та смерть удома. Особливо це стосується підлітків.

Бережіть себе та близьких!

Горе в сім’ї. Загальне горе на всіх чи в кожного власна втрата?

Реакція людей на втрату є дуже різною і наслідки на психічне здоров’я також різні  від відсутності негативних наслідків до дуже важких наслідків. Часто можна почути таку фразу, що «Сім’я  це моя підтримка. Сім’яце 7  я». Один за всіх та всі за одного. Та чи дійсно це так?

У наших близьких є свій досвід переживання втрати і досвід підтримки , яку він(вона) приніс зі своєї батьківської сім’ї. Ми ще досі тягнемо шлейф з багатостраждального радянського минулого, коли не можна було говорити про втрату, не можна плакати, не можна проявляти емоції, треба бути сильним(сильною), інакше буде сильне соціальне засудження, потрібно відповідати своєму статусу та ролі. Також, не будемо забувати, що наша країна дуже багатогранна, в якій в кожному регіоні представлені свої традиції та звичаї, “як правильно” проживати втрату. Часто психологи розповідають історію про дикобразів, які зайшли на високу гору, де дуже холодно і намагаються зігрітись. Намагаються підійти ближче один до одного, щоб зігріти один одного теплом власного тіла, але колючки так сильно колять і не дозволяють їм наблизитись. 

Коли відбувається втрата, вона впливає на всю родину. Кожен член родини виконує свою роль в сім’ї, яка вкладається в сімейну систему. Втрата порушує сімейну систему повністю, вона руйнується і потрібен час на перебудову. Коли один із членів родини помирає, ролі які він виконував перекладаються на інших членів родини. Наприклад, коли помирає чоловік, який приймав усі головні рішення в сім’ї, був основним джерелом доходу, то ці рішення тепер має виконувати хтось інший в сім’ї, порушується життєзабезпечення сім’ї. І для цього треба час, коли сім’я навчиться це робити по новому.

Реакція на втрату кожного члена родини буде впливати на всю систему сім’ї. Часто в сім’ї прийнято мовчати про свій біль. Це дуже впливає, особливо на дітей, травматично, більше ніж сама втрата. Сім’я мовчить і не допомагає один одному проживати горе. “Робота горя” стопориться і це може тривати роками. Це такий стан, коли в сім’ї думають, що так легше, коли ніхто не бачить твоїх сліз, так легше впоратись.

Діти в сім’ї все бачать і відчувають навіть без слів. А в дорослих немає сил це пояснити. Це призводить до поглиблення блокування емоцій горя.

“Робота горя” це термін, який говорить про те, що людина повинна пройти зовнішню і внутрішню трансформацію, поки не буде відновлена внутрішня система психіки, система безпеки. І якщо цей шлях не пройти  горе залишається з нами на роки, якщо воно не проживається нормально, воно стає патологічним, має довгострокові наслідки. Це проявляється як психологічно так і в тілі соматично.

Переживання кожного в сім’ї впливає на сімейну систему, а отже переживання кожного має значення. Не може пройти переживання одного в сім’ї без інших.

Завжди є той, хто переживає найтяжче в сім’ї. Цій людині потрібно допомогти найпершій. Але часто буває так, що всі починають її рятувати і вона перетворюється на жертву. А жертва, як ми знаємо з теорії трикутника Карпмана, завжди пасивна та агресивна водночас. Вона розуміє, що якщо вона перестане грати цю роль, всі зрозуміють, що вона справляється, всі підуть. На цей момент вона може це розуміти, а може і ні, продовжуючи бути в цьому не свідомо. Тому потрібно працювати із всією родиною! Бо ті, хто рятують жертву, знаходяться в позиції “рятівника” і забувають, умовно кажучи, проживати свій біль, свою втрату, своє горе, а головне  своє життя.

Є інша крайність – занадто сильний вираз емоцій може також бути небезпечним. Тож потрібен баланс, потрібно проживати емоції, розуміти, що з нами відбувається.

Коли є втрата близької людини  ми не розуміємо реакцій іншої людини. У нас є наші відчуття і наше горе найболючіше, ніхто не розуміє що я відчуваю, це закриває нам очі і ми не бачимо горе іншої людини. І якщо хтось реагує не так як ми  чуємо критику в свою адресу. Не так вже тобі і боляче. Так буває, що наша психіка, задля збереження нас же самих, блокує всі наші емоції і людина відчуває таке собі емоційне “оніміння”. Це коли ти нічого не відчуваєш, не можеш плакати. Це може тривати досить довго. І це може викликати критику і осудження людини, бо вона типу не реагує, не горює, не плаче. 

Для кожної людини горе  це унікальний процес, його не можна засунути в якісь рамки, чи те “як треба”, як правильно. Немає тут правильного і не правильного.

Фактори що впливають на переживання втрати:

  • на скільки ми були близькі та прив’язані
  • обставини смерті
  • досвід втрат
  • особистісні фактори
  • соціальні фактори

Типи сімей:

  1. Підтримуючі  коли в сім’ї є можливість розмовляти, ділитися своїми переживаннями. Це вибудовується в моменти створення сім’ї.
  2. Нейтральні  коли всі добре відносяться до своїх, але в кожного своє життя і підтримка відбувається розумом а не серцем. Це формальна підтримка у вигляді “порад”, “рецептів”.
  3. Враждуючі – у кожного своя думка, не поступаються, не однозначний підхід, не тому що вас не люблять, а тому що по іншому сприймають.
  4. Конфліктуючі немає підтримки, купа критики, тут все боляче, щоб ти не зробив.

Зараз сім’ї можуть знаходитись на великій відстані один від одного. Підтримка може бути тільки в телефоні. Змінилась система соціального спілкування. Ми більше перебуваємо у віртуальному світі соціальних мереж, де спілкуємось, ділимось своїми переживаннями, розказуємо про своє життя у вигляді картинок і дописів, чекаємо на “лайки”. Постійні тригери в СМІ та інтернеті не дозволяють перепочити, це обтяжує стан, особливо якщо вони співзвучні з вашим горем. 

Відмінності проживання горя чоловіків та жінок.

Чоловіки в горі закриваються і заморожують свої почуття. Вважають, що це марна справа, коли вже нічого не повернеш. Через це в чоловіків дуже важко визначити стадію горювання. Чоловіки більше підтримують жінок в такому стані, а от чоловіки чоловіків практично не підтримують. Чоловіки набагато більше ніж жінки відчувають підвищений рівень самотності та депресії.

Жінки проживають горе більш емпатійно і направляють свою емпатію як до жінок, так і до чоловіків. Тому жінки в горі отримують набагато більше підтримки, ніж чоловіки. Тому і здається, що чоловіки менш емоційні. Жінки частіше “більше” говорять, просять підтримки словами, а чоловіки менш говірливі, а в них іще й ніхто не спитав, і вони залишились без підтримки. Чоловіки проживають горе “інструментально”  треба щось робити. А жінки проживають горе емоціонально. Більше того, всі теорії про гостру втрату, проживання та подолання кризи, що написані вченими, написані на базі опитування та статистики в жінок. Чоловіки не дуже хочуть проходити опитування, не дуже ходять на терапію та говорять про свої відчуття. Тож, я вважаю, що це все шаблонно, бо всі ми різні, в кожного своя особистість, своя історія і свій досвід. 

Тож на базі відмінностей реагування і проживання горя в чоловіків і жінок в парі, можуть порушуватись взаємовідносини, актуалізуючи складнощі партнерів у відносинах.

Ускладнені види горя, які впливають на сімейну систему.

Складне горе.

Складне горе  процес якого ускладнюється, затягується, спотворюється або сповільнюється. Людина застрягає в горі. Коли людина прибігає до дезадаптивної поведінки.

До складного горя призводять:

  • раптова втрата
  • втрата, яка викликає і полегшення і звинувачення, гнів.
  • множинні втрати на протязі короткого терміну часу
  • відсутня підтримка людини або життєзабезпечення(немає що їсти, ніде жити)
  • втрата, з якою пов’язані дуже залежні відносини

Все життя людина може прожити з непрожитим горем. Скорбота, як стиль життя (так теж буває) коли людина відчуває що живе тільки коли страждає.

Травматичне горе.

Це реакція на втрату, що поєднується із травматичним стресом, що виникає в результаті смерті людини, яка сприймається як страшна, жорстока, несподівана, травмуюча. Якщо сам факт втрати страшний, то і реакція страшна. 

Вогонь тут підливають ще такі фактори:

  • невпевненість чи людина померла (інфо про її смерть не розголошується, полон, без вісти зниклий і т.д.)
  • необхідність приймати важкі та швидкі медичні рішення (донорство, важливі рішення життєзабезпечення)
  • пильний погляд СМІ до цієї теми (війна, зґвалтування, військовополонені і таке інше, ДТП)
  • дуже обмежені можливості соціальної підтримки
  • судові тяжби
  • травматичний досвід раніше

Проживання горя та травми  це два різних стани. Але після травматичної смерті ці два стани перемішуються. Посттравматичний стресовий розлад, травма, горе, депресія  це все різні стани, які перетворюються в гримучий коктейль. Йде втрата контролю. Порушується уявлення про себе та світ, про людей навколо, які стають небезпечними, порочними, нікому не можна довіряти, вони призвели до втрати. Людина відчуває себе покинутою богом, бо якщо він був, він би ніколи не дозволив такому статися. Страшно жити в такому світі. Ці всі думки руйнують людину. 

Часто людина запитує себе «чому це трапилось, хто винен, чи страждала моя близька людина, чи було їй боляче, чи можна було попередити її смерть, чи знали вони, що помруть, боялись, яка причина, сенси цього всього?». Ці руйнуючі переживання дуже обтяжують та ускладнюють роботу горя.

Соціально не визнане горе.

Це горе, яке не визнається відкрито, не приймається соціумом або не оплакується публічно. 

До них можна віднести:

  • горе лікарів, горе онкологів  не визнається сама втрата, бо людина не близька, але вона все одно переживається, багато вигоряння, спустошення
  • кібервтрата  це втрата в мережі, ти не знав людину особисто
  •  смерть того, кого ти зовсім не знав  наприклад фанати знаменитостей, смерть літературного героя
  • втрата домашнього улюбленця для людини не визнається в родині
  • безпліддя
  • перенатальна втрата, на кожному триместрі вагітності це буде три різних види втрати, проживатись по різному
  • смерть дитини в перші години після народження
  • мертвонародження
  • смерть партнера в нешлюбних відносинах
  • самогубство
  • смерть від передозування наркотиків
  • смерть одностатевого партнера
  • безвісти зниклі  бо немає підтвердження смерті, нема об’єкта втрати, горе не визнається.

Тобто людина не може горювати відкрито, бо не визнаються або відносини, або втрата, або сама людина в скорботі. Тут важко знайти підтримку. 

Враховуючи військовий час, хочу трохи приділити увагу горю “безвісти пропавших”.

Це горе не буде проходити, воно буде заморожене. Тому що є стан невизначеності  то чи є втрата чи ні. В сім’ї виникають різні думки та суперечки стосовно “зниклого безвісти”. Хтось упокорюється, хтось чекає і має надію, вони один одного не розуміють. Ця сім’я ізолюється від соціуму, бо вони туди вже звертались, “соціум” вже і пошукав і грошей скинув і доклав усіх зусиль що міг, більше помогти нічим не може. Виникають почуття гніву на “соціум”, вина вцілілого перекладається.

Особлива вина матері. 

Вина матері настільки сильна, що її неможливо витримати, вона надто велика, і тому вона перекладається на інших. Починається процес зміни ролей в сімейній системі. Боротьба проти “забування”. Депресивний траур без тіла розтягнутий на роки. Але уявімо іншу ситуацію  безвісти зниклий повертається в сім’ю. Він повертається, але він вже інший, змінений, він не буде сприйматися сім’єю як раніше і це проблема сім’ї. Так само як і він(вона) сам не буде сприймати сім’ю як раніше. На даний момент темою втрати “безвісти зниклих” займаються тільки спеціалісти “Червоного Хреста”.

Не кожен психолог має спеціалізацію в терапії гострого горя, а особливо ускладнених видів горя. Але це не означає що ви не можете звернутись до спеціаліста. 

Гарний психотерапевт, визначивши проблему обов’язково скаже, що не має досвіду таких випадків та скерує до колег професіоналів або служби допомоги. Не залишайтеся на самоті із своїм болем!

Гостре горе

Тема дуже непроста та обширна. Коротко описати не вийде. Давайте розбивати на частини та розбиратися в основах.

Втрата-це подія, яка відбувається на певному етапі життя людини, має вплив на психологічний та фізичний склад особистості, що призводить до багатоступінчатих психологічних змін, які відображаються на емоційному, когнітивному та поведінковому рівнях. 

Найпоширеніша реакція на втрату – це ГОРЕ.

Переживання втрати – це завжди індивідуальний процес. Будь-яка реакція на втрату – це нормально, тому що за нею стоїть історія людини, стоїть доля та особистість. Реакції ідентичні, просто проявляються по різному. Всі переживають по різному. Немає приладу, який би виміряв глибину чи силу горя. Тому немає правильних чи не правильних реакцій. Вони просто є. 

Ось основні з них:

  • На емоційному рівні
    • печаль
    • гнів
    • вина та самозвинувачення
    • самотність
    • втома
    • безпомічність
    • туга
    • полегшення, звільнення
  • На когнітивному рівні
    • сплутаність свідомості
    • не віра, цього не може бути
    • нав’язливості
    • ілюзії чи галюцинації
    • відчуття присутності померлого
    • порушення сну
    • короткочасна дереалізація та деперсоналізація (перший місяць)
  • На фізичному рівні
    • порушення апетиту
    • проблеми з шлунково-кишечним трактом (крутить, мутить)
    • підвищена чутливість до шуму та світла
    • сухість в роті
    • м’язова слабкість або сильна м’язова напруга
    • відчуття нестачі повітря, неможливість дихати
    • комок в горлі, неможливість говорити
    • немає сил
  • На поведінковому рівні
    • соціальна ізоляція
    • беззмістовні дії
    • уникання всього,що нагадує про померлого
    • гіпер/гіпо активність,тривожність (метушня, переключення з однієї справи на іншу, сильна втома, а потім безсилля, людина лягає і нічого не може робити і це норма до року після втрати)
    • пошук померлого (пошук знайомих рис в перехожих, біжить до людини, кличе її, а коли та повертається, розуміє що то не він або вона)
    • плач (для всіх дуже індивідуально)
    • відвідування “пам’ятних місць”
    • зберігання речей померлого (зберігання речей які вже не потрібні, нічого не міняють в помешканні де жив померлий, залишаються в минулому)

Є багато наукових теорій, що описують стадії переживання втрати. Всі вони описують приблизно один і той самий процес. Наприклад, за Сандерс К.М., існує п’ять фаз процесу переживання втрати:

  • шок
  • усвідомлення втрати
  • уход в себе
  • відновлення
  • оновлення

Горе – це процес, шлях, який ставить перед нами нові завдання. За Дж. Ворденом, горе ставить перед нами такі завдання:

  • визнати факт втрати
  • пережити біль втрати
  • організація оточення
  • “побудувати” нові відносини з померлим і продовжувати жити

Втрата руйнує нашу внутрішню систему безпеки. Порушується уявлення про світ та себе, про інших. Світ стає небезпечним, люди злі та підступні, нікому не можна довіряти. Один я безсилий захистити себе, людина відчуває покинутість, покинутість богом, криза віри. Відчувається емоційна та соціальна самотність. Бога немає, бо якщо б він був, він не дозволив би цьому статися. Страшно жити в такому світі, я нічого не можу зробити, я постійно в небезпеці, невідомості, непередбачуваності. Іде втрата контролю.

Фактори, які впливають на переживання втрати:

  • на скільки ми були близькі з тою людиною, прив’язані (душевна близькість)
  • Обставини смерті, наприклад:
    • раптовість
    • не нормальність за нашим світоглядом
    • травматична смерть – коли картина смерті жахлива для нас, наприклад, суїцид, ДТП, гостре лихо, війна, тоді відбувається так зване “травматичне горе”
    • “добра смерть” – коли людина прожила довге життя, до ста років, добре жила, встигла все зробити, заснула в своєму ліжку і не прокинулась, мала можливість підготуватись до процесу уходу та можливість попрощатися з близькими.
    • “не добра смерть” – коли людина довго хворіла або помирала в муках болі, в хворобі, була тягарем для близьких.

Якщо ви запитаєте людину при будь-яких з цих обставин, вона все одно відповість що це не вкладається в голові. Бо психологічно не можливо бути готовим до смерті близької людини. Навіть якщо ви підготувались фізично чи юридично. 

Тут багато різновидів і кожне горе унікальне. Навіть раптовість може бути різна, навіть коли людина довго хворіла, близькі не чекають, що вона помре через годину, вони думають , що вона ще довго житиме. І кожен скаже , що його горе найсильніше.

Досвід втрат. 

Навіть якщо є досвід втрат раніше, нам все одно від того не легше. Нажаль. Але в нас є моделі поведінки, які допомагають нам пройти по шляху втрати. І ці моделі можуть бути різними, як адаптивними так і не адаптивними. Особливо це важливо для дітей в сім’ї. Бо саме сім’я навчає дитину, як реагувати, моделі поведінки, що робити, що краще, що допомагає. 

Наприклад, розповідати якісь смішні історії про померлого в час горювання дає можливість дитячому мозку переключитись і перетравити те, що відбувається в адаптивний спосіб. Переключати дитину в перервах між плачем, показуючи, що є і щось добре, є опори, є підтримка і життя буде йти далі. 

Таким чином їх психіка стабілізується під час проходження втрати. Мовчання та замовчування емоцій, уникання розмов з дитиною та пояснень навпаки провокують патологічні реакції горя.

Особистісні фактори горюючої людини.

Від того яка особистість, доросла чи ні, залежить як людина буде проживати втрату. Я маю на увазі психологічну зрілість, дорослість. Адже в паспорті нам може бути безліч років, а в душі ми можемо бути дуже маленькі. Є таке поняття як психологічний вік. Він відрізняється від того, скільки років нам насправді. 

Також наскільки людина відкрита до світу, наскільки вміє просити про допомогу, на скільки вміє брати ту допомогу. Наскільки сильна біль в людини. Проходячи горе не можна залишатися таким як раніше. Часто після ми спостерігаємо такий феномен як “посттравматичне зростання”. Діти, в залежності від віку та обставин, також демонструють різні види проживання та посттравматичного зростання, формування нових цінностей життя. 

Соціальні фактори.

Наскільки ми задіяні в соціумі, чи ходимо на роботу, навчання, маємо кола спілкування, друзів, хобі, наскільки вміємо будувати ресурс та інше. Наскільки ми дорослі, особливо тут увага на підлітковий вік, адже перед ними стоїть багато життєвих завдань дорослішання. 

Які тут можуть бути складнощі: 

  • людина може бути схильна до фізичної та емоційної ізоляції, особливо коли відчуває, що її не розуміють інші. 
  • може відчуватися провина, сором, не нормальність того, що відбувається. Уникання тригерів, пов’язаних з горем не дозволяє людині спілкуватись з близькими та іншими людьми, що блокує “роботу горя”. 
  • люди навкруги не знають як надавати підтримку в горі. Оточуючі люди роблять коментарі, мінімізуючи горе, перешкоджають вираженню горя і підштовхують людину “рухатись далі”, знецінюючи при цьому все що відчуває людина в скорботі.

Психологи кажуть, якщо до вас прийшла людина у скорботі, то знайте, що за нею стоїть ще як мінімум чотири людини, які проживають це горе разом із нею. 

Тому розділяють ще:

  • горе сім’ї – кожен член сім’ї сприймає одну і ту саму подію втрати по своєму. І не завжди сім’я може бути підтримкою
  • горе чоловіків
  • горе жінок
  • горе дітей(в кожного віку є свої особливості)
  • ускладнене горе
  • “попереднє”горе
  • травматичне горе
  • соціально не визнане горе (“безправне” горе)
  • горе батьків

Про характеристики кожного виду поговоримо в іншій статті, адже це окремі теми, які треба розбирати докладніше.

То як же підтримати себе в ситуації гострого горя?

Процес горя це шлях, це час, сили та це завжди не так, як ми собі це уявляли. Це стадія життя, а не стан життя, треба увійти в процес, пережити його і вийти з нього. Це завжди індивідуальний процес.

Малюнок зліва-це так як ми хотіли

Малюнок справа- як це насправді 

Засоби самодопомоги

Прийняти реальність втрати, зрозуміти, що це правда. 

Це запустить нормальний процес проживання. Якщо людина змогла в перші тижні проговорити те, що відбулося, пішла робота горя і перепроживаються складні емоції. Наш мозок не сприймає доки не повірить і для того, щоб повірити треба вербалізувати, сформувати ту історію. Треба переповідати свою історію знову і знову і повірити собі. Це пункт прийняття. 

Знайти собі “безпечне” місце для проживання емоцій. 

Це будь-яке місце, в якому ви відчуваєте себе безпечно. Емоції можуть бути дуже різноманітні – гнів, розпач, радість, надія. Добре в цьому те, що в людини є динаміка. Якщо є переключення, то це нормальне горе, людина справляється. Так важко, так емоції важкі, але є динаміка. Якщо є постійна тільки одна емоція, наприклад злість, або навпаки “ у мене все добре”, коли людина в одному і тому самому стані – це погано. Це застрягання. Отже, щоб цього не було – перепроживаєм. Це нормальна реакція, це може бути, так буває, і так теж можна – кажіть собі це.

Знайти собі цікаву діяльність. 

Тільки коли ми робимо щось таке, ми відчуваємо що живемо, що можемо впоратись. Коли вже оформлені всі документи та справи, це приблизно через два тижні після смерті близької людини, горюючий залишається на самоті, бо оточуючі повертаються до свого життя… І починається стан самотності. Але поки це соціальна самотність. Вона може перейти в емоційну самотність. Це коли навколо ціла купа людей, а в середині ми все одно відчуваємо страшну порожнечу та одинокість. Якраз в цей момент треба переключатись на діяльність аби не залишитись сам на сам зі своїм горем.

Можливість підтримувати самого себе. 

Треба вміти себе стишувати, “заколисувати”, заспокоювати, підтримувати. Ми часто не вміємо це робити, або вміємо для когось іншого, а для себе ні. Часто чекаємо, що хтось прийде і підтримає, пожаліє. Вміємо себе добре критикувати та сварити, а от підтримати ні. Потрібно розвивати в собі самопідтримку. В цей момент я завжди кажу про нашу внутрішню дитину та нашого внутрішнього дорослого. Це такі частини нашої особистості, які є в кожного з нас і вони взаємодіють між собою. Коли ми в горі, часто опиняємось в частці зраненої дитини. І забуваємо що в нас є здорова доросла частка. Уявіть собі як ваша доросла частка жаліє та підтримує маленьку вашу зранену дитячу частку. Щоб ви їй сказали? Можливо б взяли на ручки, а може погойдали. Прокрутіть для себе в уяві цю історію, підтримайте себе, навчіться стишувати та бути опорою для себе. Дайте на це якийсь час. 

Виділяйте собі час для переживань.

Це дуже важливо. Задля збереження рівноваги. Адже коли людина постійно в горі і не дієздатна, це призводить до поганих наслідків. Так само і коли говориш собі “на переживання немає часу”, блокуємо робоу горя, яке застрягає в нас на довгий час та перетворюється на патологічний процес. Робіть собі нагадування на телефоні в якій годині ви собі виділите 12-20-30-чи 60 хвилин на горювання, кожного дня. Ставите собі таймер та ці півгодини горюєте на повну котушку, а далі повертаєтесь до роботи чи інших справ. Якщо накриває раніше чи пізніше завданого часу, говорите собі – “ой я зараз не можу”, що у вас є час на горювання, от тоді і дам волю своїм почуття. Дайте собі дозвіл на горювання.

Розслаблення

Наші переживання нікуди не діваються і залишаються в тілі. Горе дуже енергозатратне, ми втомлюємось, відчуваємо м’язову напругу, ніби “камінь на плечах”. Давайте собі можливість розслабити тіло та зняти зажими. Це може бути масаж, тілесно орієнтовані практики, йога, тілесна терапія, арт терапія та інше.

Шукайте та концентрируйтесь на хорошому. Вчіться відволікатись. Переключення важливе. Саме воно дає динаміку процесу горя. 

Накопичуйте енергію та ресурс. Такі прості речі як нормалізація сну, нормальне харчування, фізична активність, приємні активності, піклування про своє фізичне та психологічне здоров’я, вчасне звернення до спеціалістів лікарів та психотерапевтів.

Оберігайте себе – не дивіться поганих новин, знищуйте погане в своєму житті.

Зупинка думок та переключення. 

У нас у всіх є негативні автоматичні думки. Наш мозок запрограмований так, що більше думає про погане, таким чином намагаючись нас убезпечити від небезпеки. Потрібно зрозуміти що ви не одне ціле з вашими думками. Вони існують паралельно з вами. Навчіться їх помічати та відслідкорвуйте. Спостерігайте за ними ніби зі сторони. Заведіть собі щоденник своїх думок. Я називаю його “ранкові сторінки”. 

Прокинулись, взяли свій зошит і почали писати все, що приходить в голову, без знаків зупинки, “як курка лапою”, одне і те саме по сто разів, написали дві сторінки, закрили і пішли по справах. Не перечитуйте, ніхто то не побачить. Це тільки для вас. Це допомагає звільнити і так перевантажений процесор вашого мозку.

Фізична активність.

Спорт, прибирання, тілесно орієнтована психотерапія, робота в городі чи на клумбі, будь що, що вам подобається, що пов’язано з фізичною активністю. Рухайтесь!

Не намагайтесь відбудувати майбутнє на цьому етапі. Повертайтесь в сьогодення. Проживайте кожен день і шукайте в кожному дні щось хороше. День за днем. Не плануйте багато справ, особливо на далеке майбутнє. Робіть план хоча б на завтра або на пару днів в перед. Не вимагайте від себе чогось нереального. Робіть те, що можете.

Не давайте собі термінів і дедлайнів. Правильного і неправильного немає, в кожного свій термін. Ваше горе унікальне. Через пів року, плюс мінус, до вас почнуть повертатись увага та пам’ять, які тимчасово знизились, сили та інші ресурси.

Як зрозуміти, що ви пережили втрату?

Це таке відчуття, коли ти згадуєш людину і більше не провалюєшся у важкі емоції, коли виникає відчуття світлого смутку та подяки, що ця людина була в моєму житті. Світла пам’ять, коли ти можеш жити життя далі.

Як допомогти близькій людині впоратись із втратою?

Ваші близькі прийдуть до вас у стані афекту, в сильних емоціях. І це може налякати, ви можете розгубитись в такій ситуації. Але ваша задача, перш за все втримати себе в цій ситуації, бо якщо у вас не буде ресурсу допомогти, ви самі провалитесь в травму від їхнього горя. Тому перш за все пам’ятаємо, що є щось, що ми можемо змінити, а є – що ні!

Як говорять стюардеси – в разі надзвичайної ситуації спочатку одягаємо маску на себе, потім на дитину. Інакше загинемо обоє. Тобто ви маєте відволікатись, маєте допомагати по силам.

Вислухати. Але не “захворіти” на його емоції. Пам’ятайте, якщо людина гнівається, чи вона в панічній атаці, тривожна, ій боляче – то це не про вас. В цей момент нормально, якщо ви відчуваєте себе безпорадним і неефективним. Повірте це нормально.

Називайте людину на ім’я. Ім’я – це як лючик до психіки людини, повертає до реальності, переключає увагу, стишує.

Дивіться очі в очі.

Просто будьте поруч. Помовчіть разом. Або говоріть. Поплачте разом. Але лімітуйте час плачу. Запитайте, як ви можете допомогти. Ти хочеш щоб я тебе послухав, чи просто поплакати разом, чи мені ще тобі допомогти? Що конкретно ти хочеш , яку підтримку? Якщо плач – хай плаче. Але є одна важлива деталь – плакати треба з відкритими очима. Скажіть – плач, але дивись на мене. Будьте дерективні, але емпатійні. Запасайтесь серветками та водичкою.

Нормалізуйте та легалізуйте почуття. Говоріть що це є нормальна реакція, що з людиною все в порядку, то нормальна реакція на ненормальні події. Ніхто не може бути готовий до смерті.

Будьте готові слухати одне і те саме, знову і знову. Це потрібно для тестування реальності, щоб людина зрозуміла на рівні голови , що сталося, повірила в це.

Дайте людині відпочивати і лежати тюленем. Але контролюйте цей процес. Якщо це відбувається місяц, це погано. 

Якщо є гнів, який виходить за рамки – потрібно пропонувати переключати людину в фізичну активність – я розумію, що тобі погано і ти хочеш тут усе рознести, але це не добре, краще поможи мені пересунути меблі в кімнаті, чи перенести мішки з картоплею в сарай, чи мені треба помити машину, допоможеш?

Шукайте ресурс разом – хочеш я куплю квитки в театр, сходимо разом, або давай наліпимо пельменів ,які любив твій чоловік.. Переключайте.

Не нав’язуйте свої моделі проживання горя, людина сама все зробить. ЇЇ горе унікальне.

Не кажіть, що ви знаєте, що відчуває людина. Бо ви не знаєте. Це викликає спротив. Фрази типу “ досить плакати”, “народяться в тебе ще діти”, “та ти ще молода, ще зустрінеш іншого і покохаєш”, “зберися”, “візьми себе в руки”, “скільки можна страждати, життя то проходить” і таке інше, в нас на жаль існує безліч знецінюючих фраз. 

Це викликає недовіру, стигму та інші негативні почуття і заганяє людину в ще більші страждання або уникнення горювання, уникнення людей, що затягує горе на роки.

Скеруйте людину до спеціаліста, якщо є така потреба. Адже в горюючого може просто немає сили. Підкажіть, що існують групи підтримки, книжки людей, які пережили втрату.

Коли звертатися до психолога?

70 відсотків людей справляться самостійно без участі психолога.

Ви можете звернутись до психолога, щоб впевнитись, що з вами все в порядку, ви йдете в процесі в якому ви впораєтесь, зможете це пережити. Для того щоб впевнитись – я справляюсь, зі мною все добре. Що вам не потрібні якісь серйозні психотерапевтичні втручання. Щоб почути, що з чимось я справляюсь, а з чимось ні і це нормально. Це нормально не бути супергеройкою чи супергероєм, коли ви переживаєте врату. Легалізувати свої емоції, нові потреби, відсутні частки наших “минулих” ідентичностей, які були пов’язані.

Якщо людина “застрягла в горі”. Застрягли в одній печалі, чи в одному гніві, і більше нічого немає. Або ви вважаєте , що ви чомусь не можете впоратись. Що ви не згодні, з тим, що відбулося, ви не приймаєте то, ви не згодні з життям.

Коли ви відмовляєтесь від нового майбутнього. Коли помирає близька нам людина, з якою ми бачили своє майбутнє, то нове майбутнє без неї просто не може існувати. Людина не приймає те, як будувати картинку без нього(неї), це не можливо, я не буду, і консервує своє життя. Моє життя більше не буде таким як раніше, а я не можу того дозволити, я хочу як раніше.

Якщо вам немає з ким поговорити та поділитись вашим болем.

Якщо ви не можете сказати близькій людині, йдете у соцмережі, отримуєте відгуки, але не виходите з проблеми, а попадаєте в співпереживання інших проблем і інших людей, таким чином заглиблюєтесь іще більше у ваше горе, зависаєте в співпереживанні інших.