Мітки: горе

ВІйна охопила пологові будинки, лікарні, дітей та дорослих. Війна торкнулась ще ненародженого життя. 

 

Ставлення людей

 

В нашій країні і досі тема перинатальної втрати достатньо табуйована. Потрохи з’являються спеціалісти, психологи та лікарі, які знають що робити і як підтримувати батьків в цій ситуації. Але більшість медичних працівників, навіть профільних установ, навіть “крутих приватних закладів” скажуть вам що, не знають як підтримувати, що їх не вчили і вони діють із власного досвіду. 

 

В переживанні втрати дитини є багато особливостей. Це одне із самих найважчих видів горювання.

 

Це соціально невизнане мовчазне горе. Це горе безправне, яке не визнається відкрито, не сприймається суспільством, або не оплакується публічно. Причому на кожному етапі вагітності (1-2-3 триместр), мертвонародження, смерть дитини в перші години після народження – це все різне горе.

 

Я хочу трохи розказати про особливості переживань, з якими стикаються батьки. Як прощатись з янголом. Та зорієнтувати, де можна отримати підтримку в проходженні цього важкого шляху.

 

Проживання горя при втраті вагітності та дитини

 

Емоційні прояви.

 

Чоловіки та жінки переживають горе по різному. Не чекайте нічого один від одного, бо емоції різні, виникають в різний час. Чоловіки схильні переживати горе та скорботу в собі, тікати від цього з головою в роботу, в спорт, прагнуть не говорити. В них інструментальна модель переживань – “що робити?”. 

 

Жінки навпаки – прагнуть говорити, плакати, проявляти емоції. Жінки частіше говорять словами про підтримку, а чоловіки більше мовчать, ще й в них ніхто не запитав (бо стереотип “хлопці не плачуть”, “про таке не говорять” і таке інше). Тому чоловікам важче отримати підтримку.

 

Чоловіки сильніше відчувають рівень самотності ніж жінки в такому стані, так само і рівень депресій у них вище. Тому що не можуть випустити це назовні. Але це все одно певний шаблон, так як усі ми різні і потрібно робити поправку на досвід та індивідуальні якості характеру особистості.

 

Немає пристрою, який вимірює горе. Горе – це стан, який не можливо якось уникнути. Його можна тільки прожити, пройти. Це дуже не просто.

 

Від такої звістки земля йде з-під ніг. Не віра, що це могло статися. Шок, розпач. Неможливість поворухнутись або навпаки бажання кудись бігти. Може взагалі не плакатись, а може хотітись ридати і неможливість зупинити сльози.  Відчуття дереалізації та деперсоналізації, ніби це відбувається не з тобою, ніби дивишся зі сторони. Будь які емоції що виникають – це нормальна реакція. Немає шаблону як це проживається, відомо тільки що це невимовний біль. Біль, який перекриває всі сфери життя. Відбувається деформація сімейних та соціальних відносин. 

 

Може хотітись постійно говорити про дитя, або навпаки – боятись навіть згадувати. Бажання ізолюватись від світу, фізичне виснаження, тривога, відчуття самотності, відчуття, що вас ніхто не розуміє, оніміння, панічні атаки, безпомічність, туга, зітхання, заперечення, звинувачення, злість, депресія, відчуття провини, заздрість. Відчуття несправедливості, яке порушує психологічну систему безпеки. Батьки задають собі питання: – “чому це сталось? чому це сталось з моєю дитиною? чому дитя, а не я? батьки не повинні ховати своїх дітей! Чому Бог забирає дітей, самих найкращих? Який сенс життя тоді? Який сенс у смерті?”. 

 

Інколи це фантомні відчуття рухів дитини у животі. Жінка може чути плач дитини. Часто буває, що в сім’ї вже є старші діти і батьки окрім власного горя, відчувають на собі тяжкість горя дітей, сестер і братів дитини. Якщо дитина народилась із тяжким діагнозом та летальним прогнозом – батьки знаходяться в очікуванні смерті. 

 

Народження мертвонародженої дитини – подвійні муки родового процесу для батьків.

Перебування породіллі в одному приміщенні (палаті) з жінками, які народили здорових живих дітей. Навіть в голові не вкладається, але і таке є.

 

І все це стається на контрасті радісних очікувань. Батьки горюють за своєю дитиною і за тим майбутнім, яке мало чекати їх разом. Із смертю дитини вмирають їх мрії.

Для багатьох батьків смерть дитини- – це перший досвід втрати близької людини. Тобто батьки не мають механізмів для того, щоб справлятися з горем, не знають чого очікувати та як це взагалі прожити.

 

Часто в батьків є бажання проводити багато часу в місцях, що нагадують про втрачене дитя. Це може бути цвинтар, пологовий або лікарня де перебували в останні миті. 

 

Фізичні прояви горя:

• проблеми зі шлунком, порожнеча у шлунку
• напруження комірцевої зони
• підвищена чутливість до шуму
• м’язова слабкість
• нестача повітря, неможливість вдихнути, нормально дихати
• напруження в горлі (не може говорити, ковтати)
• немає енергії
• короткострокова дереалізація /деперсоналізація
• головний біль
• більу грудях
• порушення сну
• порушення апетиту
• гіпо/гіперактивність

 

Етапи горя:

• шок – це перші дні, якраз тоді, коли батькам треба набутись разом з дитиною останні найцінніші миті
• заперечення – для проживання цього етапу необхідне визнання батьківства оточенням. Це допомагає усвідомити горе та запустити процес горювання. Бо тут великий контраст горя та радісних очікувань.
• Злість – на все і всіх. Важливо випускати але не на один одного
• Звинувачення, самодокоряння.
• Ізоляція, самотність.
• Відновлення та прийняття. Батьки переживають той самий біль, сум, злість, розпач, але “тихо”, глибоко в серці. З ним уже можна жити. З ним уже не ламає так, що ти не можеш навіть поворухнутись. Пережити горе – не значить забути. Пережити горе – значить навчитися із ним повноцінно жити після втрати.

 

Особливості подальшого життя батьків, що пережили втрату

 

Ніхто і ніколи не готовий до втрати. Для кожної сім’ї їх горе більше за Всесвіт. І воно не завершується. Не завершується в лікарні чи пологовому. Їхнє горе не завершується похороном. Їм доведеться жити з цим, вчитися жити з тим, що вони тепер батьки без дитини.

 

І коли завершуються всі паперові та юридичні процеси, завершується похорон, ця сім’я залишається сам на сам із своїм болем.  Соціально не визнане горе залишає їх в ізоляції, в соціальній ізоляції, соціальній самотності. Батькам далі доведеться зіткнутись з новою реальністю.

 

З чим зустрічаються батьки далі:

• повернення додому з пустими руками
• прийняти рішення щодо дитячих речей, які вже купили
• повідомити близьких про втрату
• похорон
• спостереження за своїм тілом після втрати дитини
• припинення лактації (отримайте консультацію в лікаря, чи консультанта по грудному вигодовуванню, як припинити лактацію. Шукайте організацію “Молочні ріки”)
• відвідування сімейних подій, зустрічі з друзями
• реклама дитячих товарів та магазини і відділи з ними в супермаркетах
• перша менструація
• секс
• споглядання за вагітними чи немовлятами
• важливі дати (дата народження, планова очікувана дата народження, день Святого Миколая, Новий рік, Різдво, День Батька, День Матері, дата смерті)
• наступна вагітність
• коментарі людей, які знали що ви були вагітні, дурні запитання, чи просто запитання в паспортному столі “скільки у вас дітей”.
• самодопомога
• створення спогадів
• повага до дитини, яка померла
• визнання батьківства
• правильна комунікація
• повернення на роботу

 

Ускладнювальні чинники

 

Якщо народилась більше ніж одна дитина. 

 

Батьки відчувають суперечливі емоції, коли народжуються декілька дітей. Коли одна або більше помирають, а одна або більше залишаються живими. Може бути провина через те, що мало часу проводили з померлою дитиною, чи не можуть проводити достатньо часу з дитиною, що залишилася живою. Можуть боятися, що діти які залишились живими, теж можуть померти. Часто буває, що оточення батьків одразу переключає увагу на дитину, що вижила, а щодо померлої роблять вигляд, що нічого не сталось. Про це варто знати та розповідати, що почуття батьків є абсолютно нормальними. Проінформуйте батьків, що їм потрібно отримати свідоцтво про народження та свідоцтво про смерть, вони будуть датовані однією датою.

 

Припинення вагітності у зв’язку з медичними показаннями.

 

Це ускладнене горе. Ставтесь до померлої дитини з повагою. Називайте на ім’я та уникайте фраз типу “плід”, “ембріон”. Дайте батькам побачити дитину. Познайомитись та попрощатись.

 

Стан здоров’я матері.

 

Так буває, коли породілля після пологів за станом здоров’я потрапляє в іншу лікарню, окремо від дитини. Потрібно зробити так, аби вона приймала участь у всіх рішеннях та процесах. Залишалась поінформованою.

 

Попередній досвід втрат. 

 

Іноді батьки перед цією втратою мають за плечами довгий шлях труднощів, щоб завагітніти. Попередні перинатальні втрати, викидні. Ця ускладнює процес. Все міксується в одному емоційному блендері, що ускладнює проживання повторної втрати.

 

Повернення додому без дитини буде важким. 

 

Жіночий організм все ще буде відновлюватись після пологів, буде йти лактація – “приходити молоко до грудей”, кров’яні виділення або інші наслідки, наприклад від кесаревого розтину чи інше. Ваше тіло та розум знатимуть, що у вас була дитина, але ви не матимете кого заколисувати та годувати. Зазвичай треба на щось жити і комусь треба виходити на роботу. Скоріш за все чоловік піде працювати. 

 

Жінці треба буде звикати до нового стану, що не вагітна, що без дитини, що нема “хепіенду” і купа дитячих речей навколо, які купували в мріях і з такою турботою – більше не потрібні. Це розпач, розгубленість та біль, нерозуміння що робити із собою і з усім ось цим. Нерозуміння що відбувається із сім’єю, адже коли людина не знає про етапи горя та емоційні прояви які вона може відчувати – виникає злість та непорозуміння в парі. Руйнується сімейна система. Злість, звинувачення та докори. Злість на себе, на Бога, на лікарів, на рідних, на дитя яке померло.

 

Адже роль батьків – захищати свою дитину. І коли дитина помирає – кожен з батьків зустрічається із самодокором. Жінка шукатиме, що вона зробила не так. Чоловік буде відчувати безпорадність, що не зміг захистити сім’ю. Провина за те, що зробили і за те, що не зробили, за слова, дії, думки, вчасність тих чи інших рішень. І це буде стосуватись періоду як до втрати, так і після неї. Цей гнів буде виливатись в сім’ї в різний час. 

 

Оточення, яке знало про вагітність, просто не знатиме що казати та як реагувати, рідні скоріш промовчать, зроблять вигляд, що нічого такого не сталось з міркування не травмувати , не ранити зайвий раз. Але це хибний шлях. Через небажання дурних запитань, жінки або сім’я  вцілому, часто ізолюється сама , залишається вдома, нікуди не виходить. Бо там почувається безпечніше, “без зайвих очей”. І при всьому цьому пекучий постійний біль втрати, на самоті.

 

Сім’я або друзі можуть запропонувати вам спакувати всі дитячі речі за вас, щоб ви їх не бачили, думаючи “зійде з очей, то й з думки зійде”. Часто це хибний намір. Але вирішувати вам, тут немає правильного чи неправильного рішення. Треба зрозуміти, що з цим робити і головне коли ви будете готові.

 

Похорон. 

 

Важливо мати залученість батьків дитини до цього процесу. Або хоча б, щоб їх побажання були почуті. Тут непрості законодавчі момент похорону. Їх потрібно дізнатись у ваших лікарів, де ви перебували на момент смерті дитини.

 

Важливо подумати про хрещення дитини. Так, можна хрестити дитину, якщо це відповідає вірі та бажанню батьків. Цю інформацію обов’язково треба надати батькам. Це цінність, яку вони пронесуть із собою все життя.

 

Повернення на роботу. 

 

Скоріш за все, жінка матиме право на оплачувану чи не оплачувану декретну відпустку. Це потрібно обговорити з роботодавцем. Обдумуйте, чи вам зараз потрібна робота , чи краще дати собі якийсь час. Немає правильного чи не правильного рішення.

 

Зустрічі з друзями або сімейні події можуть бути надто тяжкими. 

 

Важко знаходитись в компанії, де є діти приблизного віку, який мала б ваша дитина, або вагітні жінки. Побережіть себе, не ходіть, або підіть раніше.

 

Перший день народження або річниця від дня смерті-горе найбільш посилюється. 

 

Причому, дні перед річницею гірші за саму річницю. Так само і свята – День Матері, День Святого Миколая та інші особливо болісні. Немає про кого турбуватись, виховувати, дарувати подарунки. Ви все одно батьки, але в ці дні особливо гостро відчувається присмак гіркоти.

 

Лікар поряд.

 

Важливо мати доброго лікаря, який буде слідкувати за вашим станом здоров’я після вагітності, та пояснить усі етапи припинення лактації, гормональних процесів, появи першої менструації.

Часто після втрати батьки або дуже хочуть завагітніти знову, або навпаки – ні в якому разі. Причому думки в парі можуть відрізнятись. Але стан жінки після пологів накладає певні критерії. Є жінки, які після втрати хочуть скористатися методами не зворотної контрацепції. Цього ні в якому разі робити не слід. Адже її думка може з часом змінитись, рішення прийняті під час такого стресу часто дуже імпульсивні.

 

Рішення про те, коли саме і чи потрібно народити іншу дитину.

 

Таке рішення є надзвичайно важким та неоднозначним. Особливо в нашому суспільстві, сердобольні родичі будуть казати народжувати іншу дитину і народжувати якомога скоріше. Це поганий план. Це ваше рішення – коли народжувати, та мати в думках усвідомлення, що наступна дитина не замінить померлу. Хтось вирішує вагітніти якомога скоріше, хтось чекає поки пройде скорбота, приблизно це рік після першої річниці. 

 

Потрібно брати до уваги потрібний період реабілітації після перших пологів. А також, проходження через нову вагітність може бути дуже тривожним. Можуть збігатися певні дати з датами народження дитини та датами очікування пологів померлого дитя. 

 

Труднощі у встановленні зв’язку з очікуваною дитиною під час наступної вагітності. 

 

Проблеми з позитивним настроем та вірою, що народиться жива і здорова дитина. Відсутність відчуття щастя під час вагітності. Страх, що цього разу щось піде не так. Відчуття “дежавю”. Думки, про те що робити, якщо дитина знову народиться мертвою. Небажання будувати плани.

 

Коли батьки тримають свою нову новонароджену дитину, вони остаточно усвідомлюють всю невиправність попередньої втрати. Вони цілують і радіють своїй немовляті і невимовно плачуть за дитиною, якої в них вже немає. Це нормально. 

 

Про це треба задумуватись.

 

Також після народження нової дитини в батьків починають виринати сумніви в своїй здатності любити та піклуватись за новонародженого малюка. Або бути навпаки надмірно турботливими. Це теж нормально. Воно пройде, з часом.

 

Батьки, після народження дитини будуть думати, що не мають права жалітися, що їм важко дивитись за дитям ,чи переживати труднощі після пологів, як будь які інші батьки. Обіцяють собі, що ніколи не скаржитимуться на малюка, якого матимуть щастя принести додому живим. Але постійний плач 24/7, неможливість нормально поспати та інші труднощі виснажують як і всіх інших. 

 

Варто це знати та не вважати чимось ганебним чи недолугим. Знесилення нічого не покращує, а тривога забирає сили ще більше. Тому варто про це казати та бути тим “плечем” чи “контейнером”, які приймуть всі ці скарги від батьків. 

 

Дитина, яка народжується після втрати, в Європейських культурах, називається веселкою. “Після сильного буревію з’являється веселка” Це потрібно знати батькам!

 

Турбота про себе.

 

Дайте собі час. Дайте собі час на горювання. Висловлюйте свої почуття. Стримувати себе не варто, оце все нікуди не дівається і тільки робить гірше, блокує роботу горя і процес сильно ускладнюється та сповільнюється. Знайдіть людину , якій довіряєте і говоріть про це. Розділіть ваш біль. Всі ваші переживання та емоції нормальні, їх потрібно висловлювати, хоча іноді здається, що сходиш з розуму. У вас будуть добрі і погані дні, тому виділяйте собі окремий час, щоб подумати про вашого малюка, особливо коли наближаються пам’ятні дати. Краще якщо у вас будуть люди поруч, яким ви можете розказати будь-що та бути з ними і в добрі і в погані дні.

 

Доглядайте за своїм фізичним тілом.

 

Не бійтеся казати “ні” якщо чогось не хочете, та “стоп” якщо не хочете про це говорити.

 

Ведіть щоденник. 

 

Просто зошит, або придбайте щоденник проживання горя, малюйте, розмальовки антистрес сюди ж – вони знімають напругу і дозволяють структуруватись думкам. Це як медитація, яка дозволяє просто не думати. Будь-яка робота з дрібною моторикою теж сюди, наприклад вишивка, в’язання, плетіння. Займіть руки і голову схемами для вишивки. Якщо це звісно подобається робити. Якщо не подобається – не робіть.

 

Чого потребують батьки в найстрашніший момент.

 

Визнання батьківства – починається з визнання померлої дитини та стосунків між нею та батьками, які вже могли сформуватись.

 

Поваги до померлої дитини. Важливо ставитись до померлої дитини з тією повагою та турботою, з якою б ви ставились до живої. Це суттєво допомагає визнати та нормалізувати переживання батьків. Деякі дії є простими для того, щоб медичні працівники їх впровадили, а їх вплив на процес реабілітації батьків є дуже великим:

• називати дитину на ім’я
• розмовляти з нею та одягнути за потреби
• дати можливість самим батькам одягнути дитину або викупати її.
• покласти іграшки поряд з дитиною

На жаль, в нас досі існує “совок” в лікарнях і були випадки, коли дитину видавали батькам у кульку, медичній одноразовій шапочці, бахілі, в коробці з під чогось. 

 

Це жах. Я навіть не можу в найгірших фантазіях уявити, що відчували ті люди в цей момент. Якщо немає в чому забирати тіло дитини – повідомте про це батьків. Повідомте як гідно забрати, де знайти одяг такого маленького розміру і які взагалі є варіанти. Вони оберуть самі. 

 

Можливість попрощатись.

 

Зрозуміти чому і як померла їх дитина. Потрібно, щоб лікарі надавали всю інформацію, навіть якщо діагноз та прогноз є непевним. Потрібно уникати слова “викидень”, “плід”, “завмерлий плід”, “це”, “біологічний матеріал”. 

 

Запитайте, чи дали батьки ім’я дитині, та звертайтесь на ім’я. Звертайтесь емпатійно. Будьте готові повторювати по декілька разів одне і те саме, адже в стресі важко щось зрозуміти. Будьте готові до різних емоцій. Їх буде багато. Але якісно надана інформація людиною, яка залишається спокійною, буде дуже сильно пам’ятатись батьками і це вплине на їх подальше проходження скорботи та на думки на майбутнє. 

 

Говоріть тільки факти та не бійтесь визнавати, що деякі прогнози вам не відомі. Відвертість дає зрозуміти, що батьки не конвеєр, а за них і правда турбується гарний спеціаліст. Емпатія медичного працівника – це природне знеболювальне для батьків. 

 

Обов’язково включайте обох батьків в комунікацію. Бо втрату переживають обоє. Важливо залучати батька, де це є можливим. Ізолюйте батьків від інших породіль. Бо це надзвичайно боляче знаходитись поряд із батьками, в яких народились живі, здорові діти. Зробіть особливий значок, наліпку на двері, на медичну картку, чи можливо значок як в готелях “особлива турбота”, для того щоб будь яка зміна персоналу була в курсі. Поінформуйте “жіночу консультацію”, де жінка була на обліку, бажано до того, як вона туди прийде після пологів.

 

Відчути підтримку професіоналів.

 

Повідомлення про діагноз або втрату.

 

Отримання інформації про смерть дитини,або про відповідний діагноз є моментом, який назавжди змінює життя батьків. Те, в якій формі батьки отримали повідомлення – має абсолютний вплив на їх психологічний стан в майбутньому. Вони все життя пам’ятатимуть цей момент в найменших деталях. 

 

Визнайте почуття батьків. 

 

Переконайте, що зараз робиться все можливе для встановлення стану дитини. Скажіть, що вони отримають всю інформацію як тільки щось стане відомо. Не залишайте жінку на одинці в період очікування. Підтримуйте контакт навіть у період очікування остаточного результату, надаючи їм останні оновлення, або повідомляйте, що відбувається зараз. Надавайте вичерпні відповіді на їх запитання. Попередьте, що можуть бути періоди тищі під час процедур чи УЗД. Пояснюйте результати аналізів.

 

Подбайте про місце без зайвих людей. 

 

Зачиніть двері. Відокремте від вагітних жінок, чи від новонароджених малюків. Це має бути місце, де вас не будуть турбувати, зі спокійною атмосферою, куди можуть потрапити рідні або родичі.

 

Дозвольте батькам провести достатньо часу з дитиною, яка помирає, або вже померла, у приватній тихій атмосфері.

 

У випадку мертвонародження, або припинення вагітності у зв’язку з медичними показаннями – проговоріть з батьками можливі варіанти народження та розміщення. Забезпечте можливість присутності батька в палаті, або комусь із рідних.

 

Обговоріть з батьками наперед, що буде відбуватися з тілом, варіанти як забрати тіло з лікарні, юридичні моменти. Якщо дитина помирає – запропонуйте похрестити дитину, запросити найрідніших, щоб познайомитись з дитям.

 

Слова мають значення. Що варто, а що не варто говорити.

 

В нашому суспільстві існує багато “непотрібних слів”, багато НЕ знання як говорити з батьками, що втратили дитину. Якщо ви не знаєте що казати – не кажіть нічого. Загугліть, запитайте, почитайте, поцікавтесь – зараз дуже багато пишуть про втрату, про горювання, про першу психологічну допомогу. Інформації багато, ви обов’язково знайдете потрібні слова. Якщо ви бачите, що хтось вживає непотрібні слова – спробуйте емпатійно зупинити людину. 

 

Це шкодить, це закарбовується в пам’яті на все життя. Слова мають значення.

 

Варто пам’ятати і про себе. 

 

Якщо ви самі не стабільні, не можете винести це горе – не кажіть нічого. Потурбуйтесь спочатку про себе. Не робіть того, до чого не готові. Тільки так ви можете бути підтримкою для батьків.

 

Не вживайте слова: “інвалід, викидень, плід, ембріон, це”. 

Мовчіть і слухайте, не перебивайте. Будьте присутні, говоріть тільки правду.

Горе не лікують. Не кажіть про заспокійливі ліки чи уколи.

 

Звертайте увагу і на батька дитини, або інших рідних. Він і вони теж знаходиться в скорботі. Психологи кажуть, коли до них приходить людина в скорботі, то за ним стоїть ще як мінімум чотири людини, які також горюють, просто переступити поріг психотерапевта зміг лише один.

 

Не шукайте позитиву в тому, що сталось, не лякайте, не давайте порад, не “вчіть як жити далі”, не знецінюйте, не звинувачуйте.

 

Не кажіть цих жахливих фраз типу: 

• “ти народиш іще, ти ще дуже молода”, або “в тебе ж іще є діти”. 
• “добре, що померла, хоч не мучилась”, “Господь забрав”. 
• “час лікує, відмучилась слава богу”, “нічого страшного, зараз тебе підлікуємо”.
• “ я тебе розумію”, “візьми себе в руки, не плач, скільки можна”.
• “ ти лякаєш свого чоловіка/дітей/рідних”, “ніякому чоловікові не потрібна хвора жінка, від таких ідуть, зберись, будь сильною”. 
• “забудь”, “ все буде добре”, “наступного разу ти зробиш все правильно”.
• “ а так би все життя мучилась з дитиною інвалідом. Нашо таке життя, то все на краще”.

 

Не уникайте розмови, але і не порушуйте тишу. Інколи важко говорити, тож потрібен час.

 

Отже, що варто говорити і питати:

• називати дитину на ім’я, або ваша донька/ваш син/ваша дівчинка/хлопчик.
• називати батьків “тато” і “мама”
• я співчуваю вашій втраті
• я не знаю що сказати
• визнавати, що у батьків сталося горе
• нормалізовувати іх почутття – плакати, кричати, злитись, відсторонюватись, завмирати, бути в дисоціації та інше. Це нормально і можна, бо горе у всіх проявляється по різному, немає приладу, який вимірює горе. В кожного свій стакан сліз та час на проходження цього. Немає дедлайну, немає шаблону, що здається що їх горе найсильніше.
• будьте поруч
• запитайте чи потрібен лікар, священик, психолог, чи хтось інший
• важливо турбуватись про сон, їжу, пиття – пропонуйте за допомогою відкритих питань “ти будеш чай чи каву?”, “тобі воду чи компот?”
• запропонуйте зберегти спогади про дитя

 

Запитуйте:

• чи хочуть говорити про дитя?
• як звати дитину, чому саме таке ім’я обрали, як придумували як назвати?
• на кого схоже дитя?
• запитання “ як ти” можуть дратувати, а можуть бути якраз в тему, бо емоції в скорботі змінюються дуже швидко – ви це зрозумієте в процесі.
• якщо є цінні фото, речі, згадки – чи готові вони вам показати та поділитися спогадами

 

Ці всі питання допомагають батькам визнати батьківство та прийняти факт смерті. Бо мозок поки 100 разів не скаже це – не повірить. Горе має змінюватись, інколи хвилеподібно, з перескакуванням стадій або повертання на попередні щаблі. Це добре. Добре, бо є динаміка. Якщо людина застрягає в чомусь одному, це погана ознака. 

 

Як створити спогади

 

Пропонуйте батькам все це більше одного разу. Спершу може бути відповідь “ні”, але потім вони можуть змінити свою думку.

 

Дайте батькам інформацію про те, що вони можуть побачити та побути з дитиною, потримати, запеленати, викупати (якщо це можливо), побачитись з рідними і познайомитись з ними.

 

Пропонуйте батькам все це більше одного разу. Спершу може бути відповідь “ні”, але потім вони можуть змінити свою думку.

 

Дайте інформацію про зріст, вагу, колір волосся дитини. Батьки можуть зберегти речі, які були у дитини – бірка, карта з пологового, датчики, пов’язочку на очі, іграшки, подарунки.

 

Можна зробити фото дитини, сфотографуватися разом, як родина (краще покликати професійного фотографа), сфотографуватись з рідними.

 

Фото дітей разом, якщо померли двійнята, фото з речами дитини (покривалом, одягом, іграшками).

 

Фото варто робити, коли дитина знаходиться у природній позі або на ручках у батьків. Можна зробити фото з дітьми, які вже є в родині. Якщо батьки відмовляються – можна зробити фото і залишити в лікарні, поки батьки не прийдуть за ними, можливо це буде колись.

 

Зробити відбитки ручки, ніжки, зберегти пасмо волосся.

 

Повідомте про можливість охрестити дитину.

 

Надайте інформацію про похорон, якщо володієте такою.

 

Меморі бокс або коробочка пам’яті – ці коробочки збираються медичним персоналом та волонтерами і видаються батькам, коли вони залишають пологове або неонатальне відділення. В їхньому складі є речі, які належали дитині – листівки, пам’ятки про маля від волонтерів, бірка з пологового, фото дитини, відбитки ручки та ніжки, пасмо волосся. 

 

Також багато організацій підтримки батьків надають одяг для похорону дітей, які померли зарано. Цей одяг шиють із весільних суконь. Такий одяг такого маленького нестандартного розміру для “янголят” знайти дуже важко і в батьків навіть немає інформації, що таке існує.

 

У момент втрати дитини, батьки знаходяться у шоковому стані і самі не розуміють і навіть не уявляють, що можна зробити. Можна подумати, що час проведений з дитиною може сильно травмувати батьків. Але це не так. Через деякий час, батьки які встигли познайомитись з дитиною і провести з нею якийсь час, потримати на ручках, поцілувати, погладити, зробити пам’ятні фото – цінують кожну мить разом. 

 

Спершу батьки можуть сказати “ні”. Але ви зважайте на стан та запропонуйте їм це пізніше. Розкажіть про досвід інших батьків, які втратили дитину і як потім ці спогади важливі. Батькам зараз потрібно більше часу на усвідомлення інформації та прийняття рішень.

 

Батьки можуть боятися побачити своє померле дитя. Коли вони сумніваються, важливо нормалізувати їх почуття та проговорити, що це звичайна процедура в таких випадках. Вони можуть відмовитись і це теж нормально. Але необхідно запевнити їх, що вони можуть змінити свою думку. 

 

Вони ще не усвідомлюють, що кожна мить зараз – це прощання. 

 

Коли в родині вже є діти, або будуть в майбутньому – кажіть на дитину “ваша старша дитина (син, дочка)”, “ваша молодша дитина (син дочка)”, “ваша дівчинка/хлопчик”. 

 

Вони ще не усвідомлюють, що це назавжди іх старша/молодша дитина, син чи дочка. Вони ще не розуміють, що більше потім не буде шансу обійняти своє маля, тому так важливо дати їм цей шанс, гідно попрощатись

 

Батьків потрібно підготувати до зустрічі з дитиною. Потрібно попередити про вагу, температуру тіла дитини, незвичний стан тіла дитини, незвичайний вигляд (якщо у маля є суттєві патології), можливо запеленати. Підготувати маля до зустрічі так, як би ви зробили і з живою дитиною.

Інформація частково взята з інформаційного буклету ГО “Опіка Ангела”. Це організація, що займається підтримкою батьків та всіх дотичних сторін, які пережили втрату дитини до, під час, або за короткий строк після пологів.

 

Контакти: +38067-368-0030

E-mail : info@angelscare.org.ua

Онлайн програма психологічної підтримки “Бути батьками Ангела” Angelscare.org.ua/online-support

Дуже важка та специфічна тема.

Раніше таку звістку міг надати лікар в лікарні чи уповноважені служби. Але ми живемо в часи війни, коли нам доводиться зіштовхуватись з важкими реаліями життя. Нікому не побажаєш буди посланцем такої звістки. І коли ми зіштовхуємось з цим, ми не знаємо як діяти, що казати, як правильно прийти до людини, боїмося нашкодити. Боїмося реакції людини. Інколи ми самі не знаємо як ми самі на це відреагуємо. Не маємо на це власної сили. Не знаємо, що очікувати.

Очікуйте різних почуттів і реакцій-наприклад гнів проти послання. Не ідіть самі, візьміть з собою підтримку. Це може бути хтось із військових або священник, медична сестра або лікар, психолог або просто людина, яка вас підтримає. Будьте самі стабільні та в ресурсі, щоб мати сили це сказати і самому втриматись на гребені хвилі.

Нам потрібно розуміти, що людина не очікує такої звістки. Потрібно розуміти реакції людини, та стан, в якому вона буде після звістки. І нам потрібно розуміти якусь схему, послідовність кроків, які ми будемо виконувати. Коли людина рухається покроково в своїй діяльності, розуміє реакції і розуміє що потрібно і не потрібно робити, це надає впевненості та контролю в ситуації. А отже і сили не зламатись самому та не наробити чогось поганого.

Отже схема повідомлення, за якою ми будемо рухатись така:

• стабілізація;

подбайте про людину та її і вашу безпеку. Активно слухайте. Будьте на одному рівні з людиною, “очі в очі”. Будьте нейтральними та стабільними! Говоріть чітко, тільки те що знаєте, тільки факти. Залучайте людину думати відкритими питаннями.

• визнання;

визнайте горе людини, не кажіть порожніх фраз, будьте поряд, запасіться серветками та водою, скажіть шо всі емоції в даному випадку є нормальною реакцією на ненормальні події.

• допомога;

допоможіть людині, що у ваших силах.Надайте інформацію. Сконтактуйте зі службами, які займаються такими питаннями, якщо маєте інформацію. Допоможіть сконтактувати з психологом чи священником. Запропонуйте свою особисту  допомогу, якщо це доречно.

• заохочення;

Заохочуйте людину до дії, від вирішення юридичних питань до вибору кави чи чаю, особистої гігієни і піклування.

• відновлення;

Як підготуватись. Важливі аспекти.

Повідомлення без слів-невербальне спілкування.

Вас бачать у вікно, особливо якщо люди живуть в приватному будинку. Якщо ви будете дуркувати, людина це запам’ятає.

Хто передає повідомлення.

Не потрібно відправляти на це занадто молоду людину, людину, яка не знає і не вміє про це говорити. Якщо самі не відчуваєте в цьому силу, попросіть допомоги в більш старших людей, чи інших спеціалістів. Священик, військовий, медик, голова сільради тощо.

Місце і час передачі повідомлення про смерть.

Не давайте повідомлення дітям, запитайте коли мама і тато будуть вдома. 

Уникайте повідомлення про смерть по телефону, тому що ви не знаєте де знаходиться людина (за кермом, біля вікна, на кухні біля гарячої киплячої плити та ножів). Якщо сім’я велика, але не всі на даний час вдома, можливо потрібно зачекати поки зберуться всі, або повідомити іншим членам сім’ї окремо.

 Запитайте чи потрібно відвести дітей з кімнати, чи вони залишаються присутніми. Малих дітей потрібно відволікти та вивести з кімнати, краще якщо з ними будуть говорити батьки або рідні. 

Важливо в чому ви одягнені.

Уніформа вже повідомляє без слів, що сталося, тим людям. Плюс, ви самі, коли повертаєтесь додому, ви можете її зняти і бути зі своєю сім’єю. Це допомагає “зняти” цей тягар і досвід. Будьте разом в команді з іншими спеціалістами. Можливий гнів проти посланця. Можливі медичні аспекти.

Ваша роль і функція в ситуації та після неї.

Час має значення. Краще, якщо ви повідомите швидше ніж фейсбук чи інтернет.

Стукайте в двері незвично.

Подумайте як постукати у двері в незвичний спосіб, наприклад не дзвонити у дзвінок, а постукати у вікно, якщо це приватна садиба або перший поверх багатоповерхівки. Бо це може стати тригером для людини, якій повідомляють.  Впевніться в безпечній обстановці для людини (закрийте вікна, відійдіть від вікна, заберіть гострі предмети з поля зору, поставте стілець, щоб було де присісти)

Вікно 6 годин.

З моменту, як ви повідомили про смерть, до 6 годин після, важливо не давати лягти спати людині, що отримала повідомлення. Бо якщо спати, є ризик, що ці жахливі події закарбуються в пам’яті людини і не будуть перероблені та опрацьовані. Тому снодійні медикаменти в цей час не дуже добра ідея. Ці 6 годин потрібно бути в оточенні доброї підтримки, добрих людей. Не торкайтесь людини, якщо вона цього не хоче. Запитайте, чи я можу тебе обійняти або взяти за руку, якщо це доречно в цій ситуації. Не подавайте людині руки долонями до верху, бо морально це сприймається як – “дай я заберу в тебе твоє горе, воно стане моїм”. Можна взяти за руку зверху, як підтримуючий жест.

Можна говорити тільки факти! 

Говорити саме слово “помер”, або “загинув”, а не пішов, полетів, чи інше. Не говоріть про те, як жахливо це було, як він мучився, коли вмирав. Говоріть тільки те, що ви знаєте, тільки факти. Уявіть, що ви приносите сповіщення в сім’ю військового, що він важко поранений, а від себе додаєте – не переживайте, він виживе, в нього добрі лікарі, він в гарних руках.  І через півгодини вам телефонують і кажуть , що він помер. І вам через півгодини доводиться сповіщати іншу реальність про смерть. Ніколи не говоріть більше ніж знаєте, тільки сухі факти.

Переводьте на практичні прості речі. 

Запропонуйте випити води або чаю. Але задавайте відкрите питання, щоб людина мала задіяти свою голову та відповідати, наприклад: – “ти будеш пити чай або каву?” і попросіть зробити.

Не можна говорити:

• я знаю як ти почуваєшся (насправді ви нічого не знаєте);
• час лікує (не лікує час нічого);
• у тебе все буде добре, ти це подолаєш, у тебе ще є двоє дітей(а інші діти-це так, не дуже то і потрібно);
• ви повинні продовжувати своє життя як раніше, як ви звикли (в жінки помер чоловік, з яким вона прожила все життя, вона каже-раніше в мене був чоловік, як я можу жити як раніше, якщо його немає);
• він\вона померли раптово;
• вони померли тому, що ви цього не помітили, це відбулось дуже швидко;

Після повідомлення:

• не залишайте людину на самоті;
• якщо вам треба йти, залиште свій номер телефону, якщо ви можете це зробити, якщо це доречно, або телефон до кого можна зателефонувати в разі кризи. Або самі зателефонуйте через декілька днів. Обговоріть це, чи це доречно.
• сконтактуйте з психологом чи організаціями, які займаються такими питаннями.
• приходячи додому-зробіть нотатки, напишіть де ви були і що ви робили, що сталось. Вам стане легше. Поговоріть з тим, кому довіряєте. Вам теж потрібна підтримка. Відпочиньте.

Отже, підсумуємо:

• назвіть своє ім’я і функцію, для чого ви тут, якщо це невідома вам людина;
• говоріть повільно;
• будьте самі стабільні;
• активно слухайте;
• будьте на одному рівні з людиною, очі в очі;
• обережно питати чи можна взяти за руку;
• не підходьте зі спини;
• говоріть правду або нічого;
• нейтральна поведінка, розуміти що відбувається з людиною і з вами як людиною;
• не поспішати;
• не вживати пустопорожні автоматичні фрази;
• не дорікати;
• не лякати;
• не обіцяйте того, що не зможете виконати;
• не навязуйте власні інтерпретації та судження;
• залиште інформацію до кого звернутись;
• подбайте про себе після.

Діти переживають втрату відповідно з рівнем свого розвитку. 

Виділяють декілька фаз проходження процесу втрати:

• протест;
• дезорганізація;
• реорганізація;

Вікові особливості переживання горя дітей.

Смерть не є чимось вічним.

Діти до 2-х років – в голові немає постійного об’єкта, смерть не може бути зрозуміла, однак помічається відсутність батьків або значущого дорослого.

Діти 2-3 років – типовий вираз горя, це піти шукати батьків (рідних, значимих дорослих). Діти потребують надійне, стабільне оточення, що підтримує режим харчування та сну.

Діти 3-5 років – розуміння смерті в цьому віці все ще обмежене, періоди печалі обмежені.

Прояви:

• переміна в поведінці (роздратованість, крикливість);
• різкі перепади настрою;
• розлади травлення;
• страх темряви;
• страх самотності;

Діти до 5 років не розуміють, що смерть незворотна. Вони думають, що можна все поправити. Не кажіть дитині “пішов”, бо дитина буде біля дверей чекати повернення. Вони можуть бути гіперактивними або депресивними, регрес, агресія, перепади настрою, проблеми з їжею, ходити хвостиком за близьким, щоб з ним нічого не трапилось – це нормально. 

Пам’ятаєте, як в мультику мамонтьонок шукав маму, а коли знайшов – тихенько тримав її за хвостик, щоб вона більше не загубилась. 

Максимально на їх рівні пояснюйте чому помер близький, чому тіло перестало функціонувати, максимально корректно. Запитуйте які є питання, говоріть із ними, не мовчіть. Тілесний контакт дуже важливий, грайте в ігри, переключайте.

Вікові особливості переживання горя – не сприймається універсальність смерті.

Діти віком 5-6 рокі – смерть представляється у вигляді страшного монстра, який приходить і забирає людей із собою. Смерть сприймається як зовнішнє втручання. Все ще залишається складність в розумінні реальності смерті.

Смерть незворотна, але я і мама будемо жити вічно, я і моя мама ніколи не помремо.Часто виникає страх, “я теж помру” – потрібно казати, що ви зробите усе, щоб захистити дитину.

Зміна в їжі, агресія, істерики, кошмарні сни. Потрібно говорити з ними про смерть, пояснювати чому, більше говорити про нормалізацію емоцій, що немає правильних і неправильних відчуттів. “Я є, я потурбуюсь про тебе, все що з тобою відбувається є нормальним, хочеш плакати – плач!”

Діти 10-12 років – виникає більш розширене поняття смерті, як неминучого біологічного процесу. Діти цього віку можуть намагатись перейняти на себе роль матері або батька.

Друзі набувають більшого авторитету. Дайте їм таку можливість, вони потребують говорити на їх мові. Пояснюйте стільки разів, скільки треба. Вони хочуть бути головними, але треба давати відчуття, що вони все ж іще діти, але підключати до допомоги. Давати зрозуміти, що ви дорослий, а він(вона) іще дитина.

Підлітковий вік – мислення підлітка схоже на мислення дорослої людини. Підлітки часто шукають допомоги поза домом, можуть поводити себе невластивим образом. Підліткам потрібно виражати те, що вони думають і відчувають. Важливо допомагати приймати рішення, що фокусуються на їх потребах. 

Образа, злість – “ти мене залишив тоді, коли ти мені був так потрібен”. 

Агресивні – батьки не авторитет, але все одно важливі. 

Говоріть із ними, давайте можливість виражати емоції.

Смерть змінює сімейну систему. 

Характер смерті також впливає на світосприйняття підлітка:

• смерть, це досвід, що змінює життя. Смерть перевертає життя з ніг на голову. Тут дуже важливі тип відносин з померлим близьким та причини смерті. Горе поглиблює вікові проблеми. Горе має позитивні та негативні довгострокові наслідки, часто це впливає на дорослішання та переоцінку цінностей в кращу сторону.
• смерть вирізняє підлітка від однолітків. Вони відчувають себе самотніми (як печатка на лобі). Підліток хоче, щоб до нього відносились так як раніше (наприклад приходить в школу, а там або ігнор, або жалість, і це відчувається як не щирість, обман, щось дивне). Досвід втрати починає впливати на дружбу, бо відбуваєть перегляд системи цінностей.
• смерть змінює сімейну систему, в які відбувається втрата рівноваги, тривога і боротьба за підтримку один одного. Втрата впливає на здатність батьків підтримувати своїх дітей. Діти намагаються знайти новий баланс у житті. Шукають “мову”, щоб виразити себе, і це не завжди слова, це може бути творчість, символи.

Як повідомити дитині про смерть близьких?

Важливо перебувати в ресурсі, мати сили для того, щоб не згоріти самим. Важливо сказати якомога раніше, щоб дитина це почула від вас, а не деінде від інших, чужих людей. Бо ви надасте їй підтримку і захист одразу. А чужа людина ні, в дитини не буде ресурсу справитися.

Повідомляйте в безпечному просторі, вкрийте дитину, візьміть іграшку. Говоріть в слушний момент, коли перебуває в періоді тищі. Якщо є домашній улюбленець, візьміть і його з собою.

В дитини в цей момент має бути можливість переключитись на гру, бажано з руханкою. Це особливо важливо для емоційної розрядки. Коли скажете про болісне – переключайте на історії, як наприклад “чудив” близький в якійсь смішній ситуації. Це потрібно для того, щоб дитина відчуваючи біль, змогла відчути і опору, адаптуватись, відчути безпеку, справилась в адаптивний спосіб.

Коли говорите – дивиться в очі. Опустіться на коліна, на рівень дитини. Говоріть тими словами, які дитина розуміє.

Не можна казати слова типу “пішов”, “заснув вічним сном”, “поїхав”. Ці слова замінники не дають розуміння того, що відбувається. Дитина буде перепитувати- ”куди пішов?, коли повернеться?”, чекати біля вікна чи дверей. Такими словами ми даємо надію, що все можна виправити, що може бути по іншому. 

Тому говоримо правду. І говоримо слова “помер”, “загинув”, як би боляче нам не було. 

Не програмуйте в дитини страх засинати, бо фрази “заснув вічним сном” в маленьких дітей програмують думки, що спати це небезпечно, звідти можна не повернутись, не прокинутись.

Дитині важливо почути в цей момент, що ви є і ви про неї потурбуєтесь, ви поряд завжди. 

Не давайте всю інформацію одразу, діліть на “дози”, дайте дитині час на пертравити, дайте погратись, посміятись, побігати, переключитись. 

Якщо у вас декілька дітей, то головний меседж ви говорите всім їм одразу. Але потім, говорите з кожним окремо, бо вони всі різні, різного віку і сприймати це все будуть по різному. Пам’ятаємо, що кожний член родини в сімейній системі буде реагувати на одну і ту саму подію по різному.

Діти часто будуть задавити різні питання, багато питань. Але часто вони це роблять не прямо, а не свідомо, своєю поведінкою та вчинками.

“Хто буду тепер про мене піклуватися?” – часто словами, а інколи через агресію, перевіряючи таким чином вас на міцність, тестуючи таким чином ваше відношення, чи будеш ти мене любити таким, як будеш піклуватися.

“Що буде після смерті?”.

“Хто допоможе з домашкою?”

“Їй(йому ) було боляче?” – старайтесь говорити “ні”, скажіть так, навіть якщо це не правда!

“А я теж помру?”.

“Мені завжди буде сумно?”.

“А близький тепер живе на кладовищі?”. 

“Чому люди помирають?”.

“Мені вже так набридло сумувати, можна я вже буду радіти?”

Діти грають в ігри про смерть. Наприклад, один лягає, закриває оченята, а всі інші діти стоять навколо і мовчать – це нормальні ігри в такому стані для маленьких дітей. А потім він відкриває очки, встає і вони міняються. Пам’ятаєте, для них смерть не є чимось не зворотнім. Дитина думає, що людину можна розбудити, пофіксити, можна піти шукати і знайти, бо загубилась. Це все нормальні реакції для маленьких.

Зараз, в часи війни, часто стається так, що ми не можемо поховати наших близьких вчасно та нормально. Тож ви можете придумати певний ритуал прощання, якшо дитина і ви того потребуєте. Для дитини це може бути казка, поставити свічку, відпустити кораблик по річці, чи лист на повітряній кульці. Запитайте в дитини, щоб вона хотіла. Скажіть, якби ви були поруч, ви б зробили оце і оце…, а ще ми б хотіли зробити оце…

Тоді коли ви зробите ритуал, ви дасте можливість запуститися процесу прийняття реальності і нормальної роботи горя. Інакше дуже важко проживаються тяжкі емоції та процес горя може стопоритися і йти дуже тяжко. 

Формуйте цінність життя у дітей. Ця цінність формується саме у сім’ї. Говоріть про цінність життя та смерть удома. Особливо це стосується підлітків.

Бережіть себе та близьких!

Реакція людей на втрату є дуже різною і наслідки на психічне здоров’я також різні  від відсутності негативних наслідків до дуже важких наслідків. Часто можна почути таку фразу, що «Сім’я  це моя підтримка. Сім’яце 7  я». Один за всіх та всі за одного. Та чи дійсно це так?

У наших близьких є свій досвід переживання втрати і досвід підтримки , яку він(вона) приніс зі своєї батьківської сім’ї. Ми ще досі тягнемо шлейф з багатостраждального радянського минулого, коли не можна було говорити про втрату, не можна плакати, не можна проявляти емоції, треба бути сильним(сильною), інакше буде сильне соціальне засудження, потрібно відповідати своєму статусу та ролі. Також, не будемо забувати, що наша країна дуже багатогранна, в якій в кожному регіоні представлені свої традиції та звичаї, “як правильно” проживати втрату. Часто психологи розповідають історію про дикобразів, які зайшли на високу гору, де дуже холодно і намагаються зігрітись. Намагаються підійти ближче один до одного, щоб зігріти один одного теплом власного тіла, але колючки так сильно колять і не дозволяють їм наблизитись. 

Коли відбувається втрата, вона впливає на всю родину. Кожен член родини виконує свою роль в сім’ї, яка вкладається в сімейну систему. Втрата порушує сімейну систему повністю, вона руйнується і потрібен час на перебудову. Коли один із членів родини помирає, ролі які він виконував перекладаються на інших членів родини. Наприклад, коли помирає чоловік, який приймав усі головні рішення в сім’ї, був основним джерелом доходу, то ці рішення тепер має виконувати хтось інший в сім’ї, порушується життєзабезпечення сім’ї. І для цього треба час, коли сім’я навчиться це робити по новому.

Реакція на втрату кожного члена родини буде впливати на всю систему сім’ї. Часто в сім’ї прийнято мовчати про свій біль. Це дуже впливає, особливо на дітей, травматично, більше ніж сама втрата. Сім’я мовчить і не допомагає один одному проживати горе. “Робота горя” стопориться і це може тривати роками. Це такий стан, коли в сім’ї думають, що так легше, коли ніхто не бачить твоїх сліз, так легше впоратись.

Діти в сім’ї все бачать і відчувають навіть без слів. А в дорослих немає сил це пояснити. Це призводить до поглиблення блокування емоцій горя.

“Робота горя” це термін, який говорить про те, що людина повинна пройти зовнішню і внутрішню трансформацію, поки не буде відновлена внутрішня система психіки, система безпеки. І якщо цей шлях не пройти  горе залишається з нами на роки, якщо воно не проживається нормально, воно стає патологічним, має довгострокові наслідки. Це проявляється як психологічно так і в тілі соматично.

Переживання кожного в сім’ї впливає на сімейну систему, а отже переживання кожного має значення. Не може пройти переживання одного в сім’ї без інших.

Завжди є той, хто переживає найтяжче в сім’ї. Цій людині потрібно допомогти найпершій. Але часто буває так, що всі починають її рятувати і вона перетворюється на жертву. А жертва, як ми знаємо з теорії трикутника Карпмана, завжди пасивна та агресивна водночас. Вона розуміє, що якщо вона перестане грати цю роль, всі зрозуміють, що вона справляється, всі підуть. На цей момент вона може це розуміти, а може і ні, продовжуючи бути в цьому не свідомо. Тому потрібно працювати із всією родиною! Бо ті, хто рятують жертву, знаходяться в позиції “рятівника” і забувають, умовно кажучи, проживати свій біль, свою втрату, своє горе, а головне  своє життя.

Є інша крайність – занадто сильний вираз емоцій може також бути небезпечним. Тож потрібен баланс, потрібно проживати емоції, розуміти, що з нами відбувається.

Коли є втрата близької людини  ми не розуміємо реакцій іншої людини. У нас є наші відчуття і наше горе найболючіше, ніхто не розуміє що я відчуваю, це закриває нам очі і ми не бачимо горе іншої людини. І якщо хтось реагує не так як ми  чуємо критику в свою адресу. Не так вже тобі і боляче. Так буває, що наша психіка, задля збереження нас же самих, блокує всі наші емоції і людина відчуває таке собі емоційне “оніміння”. Це коли ти нічого не відчуваєш, не можеш плакати. Це може тривати досить довго. І це може викликати критику і осудження людини, бо вона типу не реагує, не горює, не плаче. 

Для кожної людини горе  це унікальний процес, його не можна засунути в якісь рамки, чи те “як треба”, як правильно. Немає тут правильного і не правильного.

Фактори що впливають на переживання втрати:

• на скільки ми були близькі та прив’язані
• обставини смерті
• досвід втрат
• особистісні фактори
• соціальні фактори

Типи сімей:

1. Підтримуючі  коли в сім’ї є можливість розмовляти, ділитися своїми переживаннями. Це вибудовується в моменти створення сім’ї.
2. Нейтральні  коли всі добре відносяться до своїх, але в кожного своє життя і підтримка відбувається розумом а не серцем. Це формальна підтримка у вигляді “порад”, “рецептів”.
3. Враждуючі – у кожного своя думка, не поступаються, не однозначний підхід, не тому що вас не люблять, а тому що по іншому сприймають.
4. Конфліктуючі немає підтримки, купа критики, тут все боляче, щоб ти не зробив.

Зараз сім’ї можуть знаходитись на великій відстані один від одного. Підтримка може бути тільки в телефоні. Змінилась система соціального спілкування. Ми більше перебуваємо у віртуальному світі соціальних мереж, де спілкуємось, ділимось своїми переживаннями, розказуємо про своє життя у вигляді картинок і дописів, чекаємо на “лайки”. Постійні тригери в СМІ та інтернеті не дозволяють перепочити, це обтяжує стан, особливо якщо вони співзвучні з вашим горем. 

Відмінності проживання горя чоловіків та жінок.

Чоловіки в горі закриваються і заморожують свої почуття. Вважають, що це марна справа, коли вже нічого не повернеш. Через це в чоловіків дуже важко визначити стадію горювання. Чоловіки більше підтримують жінок в такому стані, а от чоловіки чоловіків практично не підтримують. Чоловіки набагато більше ніж жінки відчувають підвищений рівень самотності та депресії.

Жінки проживають горе більш емпатійно і направляють свою емпатію як до жінок, так і до чоловіків. Тому жінки в горі отримують набагато більше підтримки, ніж чоловіки. Тому і здається, що чоловіки менш емоційні. Жінки частіше “більше” говорять, просять підтримки словами, а чоловіки менш говірливі, а в них іще й ніхто не спитав, і вони залишились без підтримки. Чоловіки проживають горе “інструментально”  треба щось робити. А жінки проживають горе емоціонально. Більше того, всі теорії про гостру втрату, проживання та подолання кризи, що написані вченими, написані на базі опитування та статистики в жінок. Чоловіки не дуже хочуть проходити опитування, не дуже ходять на терапію та говорять про свої відчуття. Тож, я вважаю, що це все шаблонно, бо всі ми різні, в кожного своя особистість, своя історія і свій досвід. 

Тож на базі відмінностей реагування і проживання горя в чоловіків і жінок в парі, можуть порушуватись взаємовідносини, актуалізуючи складнощі партнерів у відносинах.

Ускладнені види горя, які впливають на сімейну систему.

Складне горе.

Складне горе  процес якого ускладнюється, затягується, спотворюється або сповільнюється. Людина застрягає в горі. Коли людина прибігає до дезадаптивної поведінки.

До складного горя призводять:

• раптова втрата
• втрата, яка викликає і полегшення і звинувачення, гнів.
• множинні втрати на протязі короткого терміну часу
• відсутня підтримка людини або життєзабезпечення(немає що їсти, ніде жити)
• втрата, з якою пов’язані дуже залежні відносини

Все життя людина може прожити з непрожитим горем. Скорбота, як стиль життя (так теж буває) коли людина відчуває що живе тільки коли страждає.

Травматичне горе.

Це реакція на втрату, що поєднується із травматичним стресом, що виникає в результаті смерті людини, яка сприймається як страшна, жорстока, несподівана, травмуюча. Якщо сам факт втрати страшний, то і реакція страшна. 

Вогонь тут підливають ще такі фактори:

• невпевненість чи людина померла (інфо про її смерть не розголошується, полон, без вісти зниклий і т.д.)
• необхідність приймати важкі та швидкі медичні рішення (донорство, важливі рішення життєзабезпечення)
• пильний погляд СМІ до цієї теми (війна, зґвалтування, військовополонені і таке інше, ДТП)
• дуже обмежені можливості соціальної підтримки
• судові тяжби
• травматичний досвід раніше

Проживання горя та травми  це два різних стани. Але після травматичної смерті ці два стани перемішуються. Посттравматичний стресовий розлад, травма, горе, депресія  це все різні стани, які перетворюються в гримучий коктейль. Йде втрата контролю. Порушується уявлення про себе та світ, про людей навколо, які стають небезпечними, порочними, нікому не можна довіряти, вони призвели до втрати. Людина відчуває себе покинутою богом, бо якщо він був, він би ніколи не дозволив такому статися. Страшно жити в такому світі. Ці всі думки руйнують людину. 

Часто людина запитує себе «чому це трапилось, хто винен, чи страждала моя близька людина, чи було їй боляче, чи можна було попередити її смерть, чи знали вони, що помруть, боялись, яка причина, сенси цього всього?». Ці руйнуючі переживання дуже обтяжують та ускладнюють роботу горя.

Соціально не визнане горе.

Це горе, яке не визнається відкрито, не приймається соціумом або не оплакується публічно. 

До них можна віднести:

• горе лікарів, горе онкологів  не визнається сама втрата, бо людина не близька, але вона все одно переживається, багато вигоряння, спустошення
• кібервтрата  це втрата в мережі, ти не знав людину особисто
•  смерть того, кого ти зовсім не знав  наприклад фанати знаменитостей, смерть літературного героя
• втрата домашнього улюбленця для людини не визнається в родині
• безпліддя
• перенатальна втрата, на кожному триместрі вагітності це буде три різних види втрати, проживатись по різному
• смерть дитини в перші години після народження
• мертвонародження
• смерть партнера в нешлюбних відносинах
• самогубство
• смерть від передозування наркотиків
• смерть одностатевого партнера
• безвісти зниклі  бо немає підтвердження смерті, нема об’єкта втрати, горе не визнається.

Тобто людина не може горювати відкрито, бо не визнаються або відносини, або втрата, або сама людина в скорботі. Тут важко знайти підтримку. 

Враховуючи військовий час, хочу трохи приділити увагу горю “безвісти пропавших”.

Це горе не буде проходити, воно буде заморожене. Тому що є стан невизначеності  то чи є втрата чи ні. В сім’ї виникають різні думки та суперечки стосовно “зниклого безвісти”. Хтось упокорюється, хтось чекає і має надію, вони один одного не розуміють. Ця сім’я ізолюється від соціуму, бо вони туди вже звертались, “соціум” вже і пошукав і грошей скинув і доклав усіх зусиль що міг, більше помогти нічим не може. Виникають почуття гніву на “соціум”, вина вцілілого перекладається.

Особлива вина матері. 

Вина матері настільки сильна, що її неможливо витримати, вона надто велика, і тому вона перекладається на інших. Починається процес зміни ролей в сімейній системі. Боротьба проти “забування”. Депресивний траур без тіла розтягнутий на роки. Але уявімо іншу ситуацію  безвісти зниклий повертається в сім’ю. Він повертається, але він вже інший, змінений, він не буде сприйматися сім’єю як раніше і це проблема сім’ї. Так само як і він(вона) сам не буде сприймати сім’ю як раніше. На даний момент темою втрати “безвісти зниклих” займаються тільки спеціалісти “Червоного Хреста”.

Не кожен психолог має спеціалізацію в терапії гострого горя, а особливо ускладнених видів горя. Але це не означає що ви не можете звернутись до спеціаліста. 

Гарний психотерапевт, визначивши проблему обов’язково скаже, що не має досвіду таких випадків та скерує до колег професіоналів або служби допомоги. Не залишайтеся на самоті із своїм болем!

Тема дуже непроста та обширна. Коротко описати не вийде. Давайте розбивати на частини та розбиратися в основах.

Втрата-це подія, яка відбувається на певному етапі життя людини, має вплив на психологічний та фізичний склад особистості, що призводить до багатоступінчатих психологічних змін, які відображаються на емоційному, когнітивному та поведінковому рівнях. 

Найпоширеніша реакція на втрату – це ГОРЕ.

Переживання втрати – це завжди індивідуальний процес. Будь-яка реакція на втрату – це нормально, тому що за нею стоїть історія людини, стоїть доля та особистість. Реакції ідентичні, просто проявляються по різному. Всі переживають по різному. Немає приладу, який би виміряв глибину чи силу горя. Тому немає правильних чи не правильних реакцій. Вони просто є. 

Ось основні з них:

• На емоційному рівні
  • печаль
  • гнів
  • вина та самозвинувачення
  • самотність
  • втома
  • безпомічність
  • туга
  • полегшення, звільнення
• На когнітивному рівні
  • сплутаність свідомості
  • не віра, цього не може бути
  • нав’язливості
  • ілюзії чи галюцинації
  • відчуття присутності померлого
  • порушення сну
  • короткочасна дереалізація та деперсоналізація (перший місяць)
• На фізичному рівні
  • порушення апетиту
  • проблеми з шлунково-кишечним трактом (крутить, мутить)
  • підвищена чутливість до шуму та світла
  • сухість в роті
  • м’язова слабкість або сильна м’язова напруга
  • відчуття нестачі повітря, неможливість дихати
  • комок в горлі, неможливість говорити
  • немає сил
• На поведінковому рівні
  • соціальна ізоляція
  • беззмістовні дії
  • уникання всього,що нагадує про померлого
  • гіпер/гіпо активність,тривожність (метушня, переключення з однієї справи на іншу, сильна втома, а потім безсилля, людина лягає і нічого не може робити і це норма до року після втрати)
  • пошук померлого (пошук знайомих рис в перехожих, біжить до людини, кличе її, а коли та повертається, розуміє що то не він або вона)
  • плач (для всіх дуже індивідуально)
  • відвідування “пам’ятних місць”
  • зберігання речей померлого (зберігання речей які вже не потрібні, нічого не міняють в помешканні де жив померлий, залишаються в минулому)

Є багато наукових теорій, що описують стадії переживання втрати. Всі вони описують приблизно один і той самий процес. Наприклад, за Сандерс К.М., існує п’ять фаз процесу переживання втрати:

• шок
• усвідомлення втрати
• уход в себе
• відновлення
• оновлення

Горе – це процес, шлях, який ставить перед нами нові завдання. За Дж. Ворденом, горе ставить перед нами такі завдання:

• визнати факт втрати
• пережити біль втрати
• організація оточення
• “побудувати” нові відносини з померлим і продовжувати жити

Втрата руйнує нашу внутрішню систему безпеки. Порушується уявлення про світ та себе, про інших. Світ стає небезпечним, люди злі та підступні, нікому не можна довіряти. Один я безсилий захистити себе, людина відчуває покинутість, покинутість богом, криза віри. Відчувається емоційна та соціальна самотність. Бога немає, бо якщо б він був, він не дозволив би цьому статися. Страшно жити в такому світі, я нічого не можу зробити, я постійно в небезпеці, невідомості, непередбачуваності. Іде втрата контролю.

Фактори, які впливають на переживання втрати:

• на скільки ми були близькі з тою людиною, прив’язані (душевна близькість)
• Обставини смерті, наприклад:
  • раптовість
  • не нормальність за нашим світоглядом
  • травматична смерть – коли картина смерті жахлива для нас, наприклад, суїцид, ДТП, гостре лихо, війна, тоді відбувається так зване “травматичне горе”
  • “добра смерть” – коли людина прожила довге життя, до ста років, добре жила, встигла все зробити, заснула в своєму ліжку і не прокинулась, мала можливість підготуватись до процесу уходу та можливість попрощатися з близькими.
  • “не добра смерть” – коли людина довго хворіла або помирала в муках болі, в хворобі, була тягарем для близьких.

Якщо ви запитаєте людину при будь-яких з цих обставин, вона все одно відповість що це не вкладається в голові. Бо психологічно не можливо бути готовим до смерті близької людини. Навіть якщо ви підготувались фізично чи юридично. 

Тут багато різновидів і кожне горе унікальне. Навіть раптовість може бути різна, навіть коли людина довго хворіла, близькі не чекають, що вона помре через годину, вони думають , що вона ще довго житиме. І кожен скаже , що його горе найсильніше.

Досвід втрат. 

Навіть якщо є досвід втрат раніше, нам все одно від того не легше. Нажаль. Але в нас є моделі поведінки, які допомагають нам пройти по шляху втрати. І ці моделі можуть бути різними, як адаптивними так і не адаптивними. Особливо це важливо для дітей в сім’ї. Бо саме сім’я навчає дитину, як реагувати, моделі поведінки, що робити, що краще, що допомагає. 

Наприклад, розповідати якісь смішні історії про померлого в час горювання дає можливість дитячому мозку переключитись і перетравити те, що відбувається в адаптивний спосіб. Переключати дитину в перервах між плачем, показуючи, що є і щось добре, є опори, є підтримка і життя буде йти далі. 

Таким чином їх психіка стабілізується під час проходження втрати. Мовчання та замовчування емоцій, уникання розмов з дитиною та пояснень навпаки провокують патологічні реакції горя.

Особистісні фактори горюючої людини.

Від того яка особистість, доросла чи ні, залежить як людина буде проживати втрату. Я маю на увазі психологічну зрілість, дорослість. Адже в паспорті нам може бути безліч років, а в душі ми можемо бути дуже маленькі. Є таке поняття як психологічний вік. Він відрізняється від того, скільки років нам насправді. 

Також наскільки людина відкрита до світу, наскільки вміє просити про допомогу, на скільки вміє брати ту допомогу. Наскільки сильна біль в людини. Проходячи горе не можна залишатися таким як раніше. Часто після ми спостерігаємо такий феномен як “посттравматичне зростання”. Діти, в залежності від віку та обставин, також демонструють різні види проживання та посттравматичного зростання, формування нових цінностей життя. 

Соціальні фактори.

Наскільки ми задіяні в соціумі, чи ходимо на роботу, навчання, маємо кола спілкування, друзів, хобі, наскільки вміємо будувати ресурс та інше. Наскільки ми дорослі, особливо тут увага на підлітковий вік, адже перед ними стоїть багато життєвих завдань дорослішання. 

Які тут можуть бути складнощі: 

• людина може бути схильна до фізичної та емоційної ізоляції, особливо коли відчуває, що її не розуміють інші. 
• може відчуватися провина, сором, не нормальність того, що відбувається. Уникання тригерів, пов’язаних з горем не дозволяє людині спілкуватись з близькими та іншими людьми, що блокує “роботу горя”. 
• люди навкруги не знають як надавати підтримку в горі. Оточуючі люди роблять коментарі, мінімізуючи горе, перешкоджають вираженню горя і підштовхують людину “рухатись далі”, знецінюючи при цьому все що відчуває людина в скорботі.

Психологи кажуть, якщо до вас прийшла людина у скорботі, то знайте, що за нею стоїть ще як мінімум чотири людини, які проживають це горе разом із нею. 

Тому розділяють ще:

• горе сім’ї – кожен член сім’ї сприймає одну і ту саму подію втрати по своєму. І не завжди сім’я може бути підтримкою
• горе чоловіків
• горе жінок
• горе дітей(в кожного віку є свої особливості)
• ускладнене горе
• “попереднє”горе
• травматичне горе
• соціально не визнане горе (“безправне” горе)
• горе батьків

Про характеристики кожного виду поговоримо в іншій статті, адже це окремі теми, які треба розбирати докладніше.

То як же підтримати себе в ситуації гострого горя?

Процес горя це шлях, це час, сили та це завжди не так, як ми собі це уявляли. Це стадія життя, а не стан життя, треба увійти в процес, пережити його і вийти з нього. Це завжди індивідуальний процес.

Малюнок зліва-це так як ми хотіли

Малюнок справа- як це насправді 

Засоби самодопомоги

Прийняти реальність втрати, зрозуміти, що це правда. 

Це запустить нормальний процес проживання. Якщо людина змогла в перші тижні проговорити те, що відбулося, пішла робота горя і перепроживаються складні емоції. Наш мозок не сприймає доки не повірить і для того, щоб повірити треба вербалізувати, сформувати ту історію. Треба переповідати свою історію знову і знову і повірити собі. Це пункт прийняття. 

Знайти собі “безпечне” місце для проживання емоцій. 

Це будь-яке місце, в якому ви відчуваєте себе безпечно. Емоції можуть бути дуже різноманітні – гнів, розпач, радість, надія. Добре в цьому те, що в людини є динаміка. Якщо є переключення, то це нормальне горе, людина справляється. Так важко, так емоції важкі, але є динаміка. Якщо є постійна тільки одна емоція, наприклад злість, або навпаки “ у мене все добре”, коли людина в одному і тому самому стані – це погано. Це застрягання. Отже, щоб цього не було – перепроживаєм. Це нормальна реакція, це може бути, так буває, і так теж можна – кажіть собі це.

Знайти собі цікаву діяльність. 

Тільки коли ми робимо щось таке, ми відчуваємо що живемо, що можемо впоратись. Коли вже оформлені всі документи та справи, це приблизно через два тижні після смерті близької людини, горюючий залишається на самоті, бо оточуючі повертаються до свого життя… І починається стан самотності. Але поки це соціальна самотність. Вона може перейти в емоційну самотність. Це коли навколо ціла купа людей, а в середині ми все одно відчуваємо страшну порожнечу та одинокість. Якраз в цей момент треба переключатись на діяльність аби не залишитись сам на сам зі своїм горем.

Можливість підтримувати самого себе. 

Треба вміти себе стишувати, “заколисувати”, заспокоювати, підтримувати. Ми часто не вміємо це робити, або вміємо для когось іншого, а для себе ні. Часто чекаємо, що хтось прийде і підтримає, пожаліє. Вміємо себе добре критикувати та сварити, а от підтримати ні. Потрібно розвивати в собі самопідтримку. В цей момент я завжди кажу про нашу внутрішню дитину та нашого внутрішнього дорослого. Це такі частини нашої особистості, які є в кожного з нас і вони взаємодіють між собою. Коли ми в горі, часто опиняємось в частці зраненої дитини. І забуваємо що в нас є здорова доросла частка. Уявіть собі як ваша доросла частка жаліє та підтримує маленьку вашу зранену дитячу частку. Щоб ви їй сказали? Можливо б взяли на ручки, а може погойдали. Прокрутіть для себе в уяві цю історію, підтримайте себе, навчіться стишувати та бути опорою для себе. Дайте на це якийсь час. 

Виділяйте собі час для переживань.

Це дуже важливо. Задля збереження рівноваги. Адже коли людина постійно в горі і не дієздатна, це призводить до поганих наслідків. Так само і коли говориш собі “на переживання немає часу”, блокуємо робоу горя, яке застрягає в нас на довгий час та перетворюється на патологічний процес. Робіть собі нагадування на телефоні в якій годині ви собі виділите 12-20-30-чи 60 хвилин на горювання, кожного дня. Ставите собі таймер та ці півгодини горюєте на повну котушку, а далі повертаєтесь до роботи чи інших справ. Якщо накриває раніше чи пізніше завданого часу, говорите собі – “ой я зараз не можу”, що у вас є час на горювання, от тоді і дам волю своїм почуття. Дайте собі дозвіл на горювання.

Розслаблення

Наші переживання нікуди не діваються і залишаються в тілі. Горе дуже енергозатратне, ми втомлюємось, відчуваємо м’язову напругу, ніби “камінь на плечах”. Давайте собі можливість розслабити тіло та зняти зажими. Це може бути масаж, тілесно орієнтовані практики, йога, тілесна терапія, арт терапія та інше.

Шукайте та концентрируйтесь на хорошому. Вчіться відволікатись. Переключення важливе. Саме воно дає динаміку процесу горя. 

Накопичуйте енергію та ресурс. Такі прості речі як нормалізація сну, нормальне харчування, фізична активність, приємні активності, піклування про своє фізичне та психологічне здоров’я, вчасне звернення до спеціалістів лікарів та психотерапевтів.

Оберігайте себе – не дивіться поганих новин, знищуйте погане в своєму житті.

Зупинка думок та переключення. 

У нас у всіх є негативні автоматичні думки. Наш мозок запрограмований так, що більше думає про погане, таким чином намагаючись нас убезпечити від небезпеки. Потрібно зрозуміти що ви не одне ціле з вашими думками. Вони існують паралельно з вами. Навчіться їх помічати та відслідкорвуйте. Спостерігайте за ними ніби зі сторони. Заведіть собі щоденник своїх думок. Я називаю його “ранкові сторінки”. 

Прокинулись, взяли свій зошит і почали писати все, що приходить в голову, без знаків зупинки, “як курка лапою”, одне і те саме по сто разів, написали дві сторінки, закрили і пішли по справах. Не перечитуйте, ніхто то не побачить. Це тільки для вас. Це допомагає звільнити і так перевантажений процесор вашого мозку.

Фізична активність.

Спорт, прибирання, тілесно орієнтована психотерапія, робота в городі чи на клумбі, будь що, що вам подобається, що пов’язано з фізичною активністю. Рухайтесь!

Не намагайтесь відбудувати майбутнє на цьому етапі. Повертайтесь в сьогодення. Проживайте кожен день і шукайте в кожному дні щось хороше. День за днем. Не плануйте багато справ, особливо на далеке майбутнє. Робіть план хоча б на завтра або на пару днів в перед. Не вимагайте від себе чогось нереального. Робіть те, що можете.

Не давайте собі термінів і дедлайнів. Правильного і неправильного немає, в кожного свій термін. Ваше горе унікальне. Через пів року, плюс мінус, до вас почнуть повертатись увага та пам’ять, які тимчасово знизились, сили та інші ресурси.

Як зрозуміти, що ви пережили втрату?

Це таке відчуття, коли ти згадуєш людину і більше не провалюєшся у важкі емоції, коли виникає відчуття світлого смутку та подяки, що ця людина була в моєму житті. Світла пам’ять, коли ти можеш жити життя далі.

Як допомогти близькій людині впоратись із втратою?

Ваші близькі прийдуть до вас у стані афекту, в сильних емоціях. І це може налякати, ви можете розгубитись в такій ситуації. Але ваша задача, перш за все втримати себе в цій ситуації, бо якщо у вас не буде ресурсу допомогти, ви самі провалитесь в травму від їхнього горя. Тому перш за все пам’ятаємо, що є щось, що ми можемо змінити, а є – що ні!

Як говорять стюардеси – в разі надзвичайної ситуації спочатку одягаємо маску на себе, потім на дитину. Інакше загинемо обоє. Тобто ви маєте відволікатись, маєте допомагати по силам.

Вислухати. Але не “захворіти” на його емоції. Пам’ятайте, якщо людина гнівається, чи вона в панічній атаці, тривожна, ій боляче – то це не про вас. В цей момент нормально, якщо ви відчуваєте себе безпорадним і неефективним. Повірте це нормально.

Називайте людину на ім’я. Ім’я – це як лючик до психіки людини, повертає до реальності, переключає увагу, стишує.

Дивіться очі в очі.

Просто будьте поруч. Помовчіть разом. Або говоріть. Поплачте разом. Але лімітуйте час плачу. Запитайте, як ви можете допомогти. Ти хочеш щоб я тебе послухав, чи просто поплакати разом, чи мені ще тобі допомогти? Що конкретно ти хочеш , яку підтримку? Якщо плач – хай плаче. Але є одна важлива деталь – плакати треба з відкритими очима. Скажіть – плач, але дивись на мене. Будьте дерективні, але емпатійні. Запасайтесь серветками та водичкою.

Нормалізуйте та легалізуйте почуття. Говоріть що це є нормальна реакція, що з людиною все в порядку, то нормальна реакція на ненормальні події. Ніхто не може бути готовий до смерті.

Будьте готові слухати одне і те саме, знову і знову. Це потрібно для тестування реальності, щоб людина зрозуміла на рівні голови , що сталося, повірила в це.

Дайте людині відпочивати і лежати тюленем. Але контролюйте цей процес. Якщо це відбувається місяц, це погано. 

Якщо є гнів, який виходить за рамки – потрібно пропонувати переключати людину в фізичну активність – я розумію, що тобі погано і ти хочеш тут усе рознести, але це не добре, краще поможи мені пересунути меблі в кімнаті, чи перенести мішки з картоплею в сарай, чи мені треба помити машину, допоможеш?

Шукайте ресурс разом – хочеш я куплю квитки в театр, сходимо разом, або давай наліпимо пельменів ,які любив твій чоловік.. Переключайте.

Не нав’язуйте свої моделі проживання горя, людина сама все зробить. ЇЇ горе унікальне.

Не кажіть, що ви знаєте, що відчуває людина. Бо ви не знаєте. Це викликає спротив. Фрази типу “ досить плакати”, “народяться в тебе ще діти”, “та ти ще молода, ще зустрінеш іншого і покохаєш”, “зберися”, “візьми себе в руки”, “скільки можна страждати, життя то проходить” і таке інше, в нас на жаль існує безліч знецінюючих фраз. 

Це викликає недовіру, стигму та інші негативні почуття і заганяє людину в ще більші страждання або уникнення горювання, уникнення людей, що затягує горе на роки.

Скеруйте людину до спеціаліста, якщо є така потреба. Адже в горюючого може просто немає сили. Підкажіть, що існують групи підтримки, книжки людей, які пережили втрату.

Коли звертатися до психолога?

70 відсотків людей справляться самостійно без участі психолога.

Ви можете звернутись до психолога, щоб впевнитись, що з вами все в порядку, ви йдете в процесі в якому ви впораєтесь, зможете це пережити. Для того щоб впевнитись – я справляюсь, зі мною все добре. Що вам не потрібні якісь серйозні психотерапевтичні втручання. Щоб почути, що з чимось я справляюсь, а з чимось ні і це нормально. Це нормально не бути супергеройкою чи супергероєм, коли ви переживаєте врату. Легалізувати свої емоції, нові потреби, відсутні частки наших “минулих” ідентичностей, які були пов’язані.

Якщо людина “застрягла в горі”. Застрягли в одній печалі, чи в одному гніві, і більше нічого немає. Або ви вважаєте , що ви чомусь не можете впоратись. Що ви не згодні, з тим, що відбулося, ви не приймаєте то, ви не згодні з життям.

Коли ви відмовляєтесь від нового майбутнього. Коли помирає близька нам людина, з якою ми бачили своє майбутнє, то нове майбутнє без неї просто не може існувати. Людина не приймає те, як будувати картинку без нього(неї), це не можливо, я не буду, і консервує своє життя. Моє життя більше не буде таким як раніше, а я не можу того дозволити, я хочу як раніше.

Якщо вам немає з ким поговорити та поділитись вашим болем.

Якщо ви не можете сказати близькій людині, йдете у соцмережі, отримуєте відгуки, але не виходите з проблеми, а попадаєте в співпереживання інших проблем і інших людей, таким чином заглиблюєтесь іще більше у ваше горе, зависаєте в співпереживанні інших.