Вигорання під час війни

“100 +” день війни…В нас настає виснаження. Виснаження як фізичне так і моральне. «Немає сил, дууууже втомилась(вся)» – часто чую від людей. 

Немає сили працювати на повну міць, все то бачити, дивитись новини, страшно заходити в соціальні мережі, щоб тільки не побачити когось із знайомих загиблими, страшно ховатись від бомб в коридорі, немає сил вже перебувати далеко від дому та рідних, немає сил бачити за кордоном людей, які не розуміють що таке війна і як вони живуть своїм мирним буденним життям, сваритися з тими людьми, які мають інші цінності, безсилля пояснити дитині коли закінчиться війна і тато повернеться і навчить тебе кататись на роликах, старанно підбирати слова замість “скоро” і думати, що обманюєш, бо насправді не знаєш коли це.

Наступає вигорання. Це як батарея в телефоні. Коли телефон сідає – він екстрено включає режим економії заряду, погано грузить пам’ять та починає повільно працювати. Нас це дуже бісить і сповільнює. Вигорання – це стан, при якому спрацьовує психологічний захист у відповідь на травмуючі події. У такому стані людині не вистачає життєвої енергії, емоцій для реагування на ситуації. І це впливає на її світ в цілому, на спілкування, на особисте життя, на роботу.

Чому так? 

Бо ми всі сильно “включилися” коли почалася війна і віддали всі сили одразу. Ми всі чекали, що то все швидко закінчиться, що гуртом ми все зробимо швидше і мощніше. Але сталося не так, як гадалось. Багато з нас взагалі не стикались з такими ситуаціями, як війна і подумали, раз інші можуть – то і я зможу. 

Ми завжди порівнюємо себе з іншими. Але ми всі різні і запас сил в кожного теж різний. Це як дивитись матч по футболу, де А. Шевченко легко веде м’яч і забиває голи і нам здається, що то дуже легко і я так зможу. А якщо самі виходимо на поле, виявляється, що то майстерність, в якій треба докладати зусиль та тренуватись з малечку. Або як в дитинстві, дивлячись на гімнасток, теж думали, що можемо зробити шпагат або “мостік”, а на ділі ага.

Не можна пробігти марафон, якщо ти до цього ніколи не тренувався бігти. Верніше, спробувати звичайно можна, але вірогідність “здутись” на першому ж кілометрі дуже висока.

Тепер ми всі зрозуміли, що в нас забіг на довгу дистанцію. Але сил вже немає. І ми все одно намагаємось бігти далі, не залишаючи собі шансу відпочити, озирнутись навкруги. Забороняємо собі це. Бо це ж сором , відчуваємо провину за те що в безпеці, за те що відпочиваємо, за те що не робимо більше, постійно порівнюємо себе з кимось.

Зараз дуже багато говорять про тих, хто пройшов війну, про потерпілих, про біженців, про травму вцілілого, про травму свідка і перед очима постає картина “уражених і потерпілих людей”. Але я все частіше зустрічаю у своїй практиці людей, які на себе роль “жертви” і близько не хочуть приміряти. 

Всі впахівають і впахівають. Ми всі бійці. Навіть якщо ми не з автоматом, ми кожен на своєму фронті, б’ємося як можемо. Я би сказала, що ми українці, переписуємо історію травми війни, бо те що ми психологи і психотерапевти, вчили з світової практики і літератури по кризовому та травматичному втручанню, зараз не є дійсним. 

Змінюються погляди і теорії, методи і підходи. Ми, українці, реагуємо не так як описано в сітовій літературі. Ми демонструємо багато нових феноменів, в тому числі посттравматичне зростання. Немає в світі аналогів такої війни і такого спротиву. Ми ще покажемо світовій спільноті свої напрацювання і унікальний досвід.

Тож бойовий дух не залежить тільки від однієї фізіології. 

Досвід війни з 2014 року та людей, що пройшли через вигорання показує нам на два стани – стан мобілізації (стан воювання) та стан спокою (стан миру). Між ними є перехідна(сіра) зона. Вона не приємна і якраз схожа на вигорання. 

Це коли людина переходить з однієї зони в іншу. І до пів року люди починають видихатись, особливо ті, хто різко пішов у “першу хвилю волонтерства”.

Стан “воювання” з’їдає ресурс, але дозволяє не так страждати і переживати. Коли ми в напрягу, ми менше відчуваємо біль, бо тут спрацьовує реакція “бий-біжи”, ми не чутливі до болю, до переживань жахіть війни. У цьому стані, коли ми бачимо ті жахи, ми ще більш стаємо жорсткішими, злими як звірі. Енергія б’є ключем. Ми на підриві, ми більше хочемо розтрощити ворога, більше ніж співчуваємо постраждалим. 

В стані миру людина може радіти, радіти життю, відчувати любов, добрі емоції, радіти дітям, кайфувати від горнятка кави.

Але ще є “заціпеніння” – це та перехідна (сіра) стадія. В цьому моменті людина починає переварювати ту біль, яку не відчувала у стані воювання. Це те заціпеніння, коли і не воюю на своєму фронті і не в мирі, не в спокою. Це схоже на те, що відчувають люди, які тікали від війни за кордон – і ніби гарні умови, Європа, гарна їжа, галереї та музеї, краса навколо, я так мріяла подорожувати. 

Але все не те. Я і не в мирному стані і не можу щось зробити, ніби у безпеці, але ж насправді не дома і в невідомості що завтра, а отже мозок себе не почуває в безпеці все одно, все одно сидиш в новинах з України. Не можиться радіти та отримувати задоволення. 

Безсилля. 

Тут багато людей не пам’ятають дні тижня, вони просто рахували скільки днів пройшло від 24 лютого, мають багато “ритуалів”, які утримують, дають відчути ту частину мирного життя “до”. На них можна реально спертися, як Віктор Франкл, відомий психоаналітик, який чистив зуби у концтаборі, надавав цьому значення і не чекав коли то все закінчиться.

В цій сірій зоні потрібно бути готовим до того, що ви будете не тільки відпочивати, але й відчувати всю ту біль, яку не прожили в стані мобілізації. Ця стадія найважливіша. Бо зі стадією воювання та спокою все зрозуміло. 

Приведу приклад військових, що повернулись із зони АТО без стадії адаптації одразу до мирного життя. 

І в них нічого не виходило. Вони не могли адаптуватись, все дратувало, вони не могли спілкуватись з родиною та рідними, могли працювати тільки на себе або з побратимами, спілкуватись тільки з побратимами. В кращому випадку вони не витримували і повертались знову в зону бойових дій, бо там все зрозуміло. Це як водолази, які занурюються на дуже низькі глибини, при підйомі на поверхню, мають пройти стадію декомпресії в барокамері. Інакше хвороба і може бути смерть. Так само і тут.

Перескочити з мирного в бойовий стан можна швидко і легко, а от назад з бойового в мирний ні.

Потрібна перехідна зона. 

Краще проживати цю зону з ритуалами, що допомагають структурувати і переключитись на мирне життя. Не дивіться страшні новини, такі як “картинки із Бучі” із стану спокою. Дивіться тільки із стану мобілізації до бою. Відкладіть це на перегляд, коли будете злі, або розізліться і потім дивіться. 

Інакше вас розірве “на хом’яки”. Так само сприймайте і спілкування з родичами чи людьми з росії. Тут краще дистанціюватись або взагалі попрощатись. Інакше із стану спокою знову будуть “хом’ячки”. Дайте собі час на перехід із війни у спокій. І не робіть спокійного в стані “бою” та не вимагайте від себе війни, коли в спокої.

Досліджуйте себе, як ви почуваєтесь в кожному стані. Вчиться цими станами керувати, інакше ви швидко виснажетесь. Розумійте себе, в якому ви стані. Ви працюєте із стану спокою або зі стану “стишиної війни”, чи я зараз у сірій перехідній зоні і я не працюю.

Треба розуміти, що якраз в цій сірій перехідній зоні можуть бути афективні реакції. Це та розрядка, яка скидає накопичену напругу. Це можуть бути “нервові зриви”. Вони можуть здаватися вам спонтанним, виникаючими на пустому місці. Але це так тільки здається. 

Це ваша остання крапля у переповненому стакані.  Це як пружинка, яку закручують і потім остання крапля звільняє викид неконтрольованої агресії, яка потім може навіть не пам’ятатись. Триває такий стан недовго, десь до пів години. Потім виплакатись, відійти, зігрітись. Потім настає сильна втома, може кріпатура. 

Головне в тому пам’ятати, що це нормальна реакція на ненормальні події. 

В ці ситуації попадають і психологи, вони теж люди і мають не безмежний ресурс, також реагують на все це. Але це вказує не на слабкість, а на величезну мужність і силу. Бо це не жертви, а бійці!

Мобілізуюсь, воюю на своєму фронті, далі переключаюсь, відходжу, дихаю, ритуалю, далі переходжу в стан спокою, радію світу, квітам , дітям, приємним активностям, набираюсь ресурсу і можу знову йти в бій. 

А от ті, хто не дуже відчувають в собі ті стадії, вони вже колись вигорали. 

Як це помітити? 

Якщо у вас з початком війни не було паніки і сильного страху, а також сильної жаги до діяльності та помагаторства. Але і спокою і сил теж нема.

Наша зараз проблема в тому, що ми ще достатньо “зелені” в досвіді війни і ще не навчились жити і переключатись, як от ізраїльтяни. Вони постійно живуть у війні, вони адаптувались. Ти йдеш на роботу, воюєш, поки ідеш з роботи додому – переживаєш оту стадію переходу, а коли ти вдома – ти в мирі, в стані спокою, готуєш вечерю і приділяєш увагу дітям та родині.

Якщо ви відчуваєте, що вже “підгораєте”, але треба ще трошки дотягнути по справах, пропоную дозволити собі відчути відчуття, що все, ви вже згоріли, тепер ви купка попелу. 

Пам’ятаєте історію Гаррі Поттера, де він побачив як згоряє птах Фенікс, а потім відроджується з попелу. Сльози Фенікса цілющі,рятують від смерті, поява цього птаха у вашій компанії, свідчить про те, що ви смілива людина. 

Тож пропоную відчути себе попелом, з якого відроджується Фенікс. Для цього вам знадобиться звичайний письмовий стіл, або будь-яка інша широка опора, на яку ви можете спертися. Ляжте на стіл, як діти в школі на парту, коли втомилися на уроці, покладіть голову на бік на щічку, розслабте кисті рук, плечі, голову, шию, спину. Все. Скажіть це собі, все я згорів(ла), залишилась тільки купка попелу. Побудьте так трохи попелом. Дозвольте собі згоріти в нуль. А потім почніть відчувати свої кінчики пальців, долоні, руки, плечі і відштохуйтесь! І піднімайтесь. Якщо не хочеться виходити з попелу – це сильна потреба у сні, це перевірка реально скільки іще сил залишилось. 

Розрядка також може бути у вигляді “прокричаться” або “проричатись” як звір. 

Як це “проричатись”? 

Наведу приклад своєї домашньої кішки, коли вона була маленьким кошеням, я її називала “котяка-нападака”. Це мала задира, 10 см в довжину, нахлобучувала хутро, вуха назад, вигинала спину та з характерним риком нападала на всіх дорослих, в сотні разів більших за неї людей. Отака безстрашна “нападака”. Я думаю всі знають отой характерний котячий рик-шипіння. 

Тобто ваша задача встати в ту позу-лоб вниз, опора на лікті, оскал зубів та видати цей характерний звук нападу кішки. Це не має бути звук “ррр”, як діти кажуть. Це має бути тваринний рик! Спробуйте! 

Також можна застосовувати військовий гумор. 

В перші тижні війни ми чули багато нецензурної лексики, куди пішов російський корабель, було багато анекдотів і лайок, навіть на бігбордах по місту, та тому подібне. 

Чому так? Бо це вивільнює напругу та збирає людину. Повертає силу. Гумор має бути не скромний, злобний, щось із останнього актуального та знецінююче ворога. Переходьте на стан “бойової готовності” за допомогою гумору та знецінення противника.

Створіть історію свого роду, який буде ресурсом для вас у складні часи. Бо вони вижили і ми виживемо. Поділіться цими історіями з іншими. Вони надихають мудрістю, хитрістю, гнучкістю, витримкою, досвідом, можливістю вижити і дати життя. Шукайте ресурси у сімейній історії. Якщо ви нічого не знаєте про свій рід, настав час знайти його, відновити свою історію!